БЕРТА

«Два тижні у школі пройшли так, наче дощу і не існувало. А тепер дивишся у вікно: ніби включили «You and whose Army?» від «Radiohead», і вітер розносить холодні краплі по підвіконню та склу, потім стихає і налітає з новою силою, та так, що здається, ніби ти сидиш весь мокрий, весь дощенту, а одяг пропах вогкістю та самотністю. Час застиг і ніхто не старіє, не видаються книги, завмерло радіо, люди не дихають, чути тільки, як голосно мовчить тиша, а дощ все намагається достукатися до землі, мовляв, відкрий, я так довго тебе не бачив…»

– Це ти сам написав? – Стеша відвела очі від мого зошита і з подивом поглянула на мене. Усі однокласники продовжували мляво водити ручками у своїх зошитах, Єва Євгенівна тихо читала книгу за учительським столом, рипіли стільці, а надворі йшов дощ. Напевно, я довго не відповідав, але вона й не наполягала, тільки прошепотіла: «Дуже гарно. Даси почитати?».

«Здавалося б, два тижні осені, а я все ще проживаю це літо і п'ю його з чашки вранці. Я одягаюсь у літо, читаю його в книжках, його фотографії розставлені у моїй кімнаті на захаращених полицях біля вікна, про нього говорять сусіди, я бачив його в рекламі по телевізору, а зараз я навіть про нього пишу. І що найцікавіше – я ще не провів своє літо. Ми домовлялися зустрітися з ним сьогодні ввечері на лавці у парку, але, мабуть, дощ подзвонив йому раніше.

Моє літо спокійне, любить музику, фільми і вечорами пити чай. У нього мільйон друзів, тільки я – найближчий. Так вийшло, що саме провидіння нас зблизило десь наприкінці весни, от і не розлучаємося з того часу.

Ми багато бачили за цей час: пам'ятаю, якось улаштувалися на балконі, так, поговорити, помовчати – не важливо, нам удвох не буває нудно – і дивилися, як червонясте сонце сідає за будинок навпроти. Вітру не було, на подвір'ї гасала малеча, а ми слухали «It's A Crime I Never Told You About The Diamonds In Your Eyes» від «Black Heart Procession» і дивилися, як повільно сідає сонце, сантиметр за сантиметром зникаючи за будинком з ще не ввімкненим світлом у вікнах. Я краєм ока підглянув за літом, і мені здалося, що воно втомилося, що скоро і воно, як це сонце, засяде десь за найближчим будинком, та так, що і не знайдеш його потім. Того вечора літо пішло і не поверталося кілька днів, а коли я знову його побачив, то уже все було інакше: наші зелені дерева стали обсипатися жовтим, наше денне тепло змінювалося нічною прохолодою, а в магазини завезли штани та светри.

Вечорами ми майже не зустрічалися, хіба іноді. Кажуть, моє літо здружилося з морем, і я схильний цьому вірити. Я думаю, що у них таки багато спільного, та й ніякий будинок навпроти не завадить дивитися, як червонясте сонце сідає за обрій.

Як би там не було, а літо мені надсилало листівки на згадку, підписувало дати і звідти сонячно посміхалося мені в обіймах з морем. 

Тепер ми знову разом мовчимо на балконі, вечорами п'ємо чай на кухні та згадуємо минулі дні. І хоча я знаю, що все це ненадовго, що літо все частіше бачать у компанії з дощем, я все одно засинаю з усмішкою на обличчі та літом у серці, а воно так само махає мені з фотографій в обіймах з морем».

– Нічого собі! Я ніколи такого не читала, – Стеша шепотіла з таким збудженням, що у її широко розплющених очах я побачив своє відображення. – Ти пробував писати? Ти міг би написати роман чи щось таке! – Стеша так само настирливо вдивлялася мені у саму душу.

– Нічого я не пробував. Хочеш, зараз спробую? – я з усмішкою дістав свій телефон.

– Спробуй.

– Читай.

Стеша дістала із сумочки свій телефон. На екрані світилося: «Красива». Їй знадобилася хвилина, щоб мені відповісти: «І ти красивий».

Ще раз зиркнувши на Стешу, я узяв зошит, сумку, поклав телефон у кишеню і попрямував до учительського столу. Вже на виході з класу я повернувся до Єви Євгенівни, кинув «до побачення», а вона, граціозним жестом прибравши пасмо світлого волосся з очей, кивнула у відповідь. Я більше не обертався, але був готовий битися об заклад, що Стеша дивиться мені услід.

Вийшовши з класу, я спустився поверхом нижче і попрямував коридором у бік дзеркального залу, де був клас Берти. За два тижні нашого знайомства я не дізнався про неї зовсім нічого, але дивувало мене зовсім інше – чому я раніше ніколи її не бачив? Можливо, вона новенька і перейшла до нас з іншої школи? Ми так жодного разу і не поговорили, хоча кілька разів я зустрічав її в коридорі, завжди з Кларою, завжди дуже гарну. Востаннє на ній були блакитні штани і такого ж кольору светр без рукавів із коміром, що закривав горло. Я бачив, як вони йшли до кабінету Веселки, але його двері уже два тижні як зачинені – на другий день навчального року Веселка захворіла, а значить, ніяких дебатів бути не могло до її одужання. 

Берта побачила мене першою і посміхнулася, хитнула головою і майже відразу відвела очі убік. Проходячи повз зі мною привіталася тільки Клара, а Берта швидко зміряла мене поглядом, сховала очі у волоссі і, ведучи подружку під руку, зникла у глибині шкільного коридору.

Продзвенів дзвінок, а я стою навпроти дверей її класу. У мене серце б'ється в такт «How Deep Is Your Love?» від «The Rapture». Мабуть, це останній урок, її однокласники виходять з кабінету, спотикаючись через моє «привіт», кидаючи у відповідь своє «привіт», і не обертаючись пропадають у прольотах сходів прямуючи на нижні поверхи.

Я спираюся на підвіконня, і за моєю спиною лише темна вулиця, що втомилася від дощу. Не те щоб я нервувався, а долоні все одно трохи мокрі, ніби їх щойно протерли вологою серветкою.