Я

Так гаряче світить нежарке сонце за кожним вікном! А мені всього шістнадцять років, і я навряд чи зможу висловити свій вересневий настрій потрібними словами. 

Просто, без стукоту та роздумів, під Interzone від Joy Division я розчахую двері до класу.

– І вже запізнюєшся? Погано.

Єва Євгенівна чи то з усмішкою, чи то з докором подивилася на мене так, ніби я єдиний у світі, хто запізнився на перший урок, або так, ніби я Джеймс Дін чи навіть краще.

– «Вже» – прислівник часу, означає вчинення, виконання або закінчення справи, – з примруженим оком я був скоріше Клінтом Іствудом, – а отже, з дієсловом в теперішньому часі вживатися не може. Тож і хтозна, що гірше.

Приголомшена Єва Євгенівна губкою вбирала в себе збуджене гудіння класу, воно пилом осідало на її годиннику, нових туфлях і сумці, що акуратно стояла на столі. Уривки моєї фрази звисали з її вій і плуталися у волоссі.

Вільне місце було лише на передостанньому столі на ближньому до дверей ряду, і я попрямував туди. Стеша, однокласниця, привітно посміхнулася і прибрала свою сумочку з тепер уже мого місця.

– Привіт, – вона шепнула так, що я нічого не почув, а лише прочитав по губах звичну фразу. 

– Вітання. – Тепер ми квити за люб'язностями. 

Стеша відвернулася до Єви Євгенівни і віддала своє обличчя під розстрільний град загальних першовересневих слів і напуття молодої вчительки. Я ж продовжував розглядати її зі спини, сидячи напівобертом.

– Стеееш! – Тепер я покликав її так само тихо, як хвилину тому вона привіталася зі мною. – На ось, послухай, – і я непомітно передав їй маленький навушник з першими акордами Married to a Lazy Lover від The Auteurs.

– Шалено! – І вона не брехала мені. Адже так розблискують, коли і справді щось подобається. Ми слухали музику, навколо нас мовчали однокласники, стільці, столи, дошка, підвіконня та двері, а всередині мене танцював настрій.

Єва Євгенівна говорила про те, що в десятому класі вчитися складніше, відповідальність вища, ніж у дев'ятому, і хто б що собі не думав, а розслаблятися так, як раніше, вона не дозволить. 

Єва Євгенівна дивилася на тих, хто дивиться на неї, говорила безупинно, стояла у центрі класу. Її зібране ззаду волосся та окуляри в модній оправі робили її схожою на ту вчительку з серіалу, що я дивився цього літа, коли вечорами було зовсім нічого робити. 

Рік буде довгим і напруженим, але хоч у десятому класі ніяких іспитів і не передбачається, просто так змарнувати навчальний час вона не дозволить. А всі сиділи і прісно слухали такі важливі її слова.

– Ти як відпочив? – Стеша віддала мені навушник і неквапно повернулася до мене.

– Як Малькольм МакДауел у 1974 році.

– Це як?

– Розкішно, – і я посміхнувся у відповідь на її посмішку.

Стеша більше нічого не питала, сидіти було нудно, розглядати, а тим паче слухати Єву Євгенівну набридло, і я перейшов на однокласників.

Більшість однокласників прийшли сьогодні з гарним настроєм, посміхалися, перешіптувалися і виглядали цілком щасливими. Хоча були й такі, у кого на обличчі було написано, що зараз їхнє місце зовсім не тут. Таких я розглядав довше, а коли вони піднімали пиндючливі очі і міряли мене порожнім поглядом, я шепотів «привіт. чудово виглядаєш» або «круті кеди». Вони хитали головою і прісно кидали своє «привіт».

Дівчата загалом одягнулися в чорне та біле, взяли нові сумочки, наклали макіяж, взули ще жодного разу не ношені туфлі та припиндьохались на перший урок, щоб дочекатися його кінця. 

Хлопці одягнулися недбало, на деяких не було навіть сорочок, а лише футболки спокійних тонів, заправлені в круті та не дуже джинси.

Єва Євгенівна сяяла білою сорочкою та синіла спідницею з дуже модною завищеною талією. Але показна серйозність її проповіді про труднощі навчання в десятому класі додавала сірості її яскравим тонам, що поступово тьмяніли серед мороку нудних облич.

Хоча сьогодні був лише перший день, розклад видався забитим по саму зав'язку уроками на кшталт літератури, мови та математики – типово для шкіл з амбіціями гімназії. І тільки перший урок у всіх класах було віддано на розсуд класним керівникам.

– Єво Євгенівно, – я вибрав момент, коли вона тільки закінчила свою думку, а нову ще почати не встигла, – Єво Євгенівно, ви чудово виглядаєте. Вона посміхнулася, але не зніяковіла. – Можна вийти?

– Зараз дзвінок продзвенить – підеш.

– Не будьте такою суворою. Тим більше «ЗАРАЗ дзвінок продзвенить», – і я немов заграючи посміхнувся, скопіювавши її інтонацію.

– Тільки на наступний урок не спізнюйся. І зайди до Веселки! 

Вона сказала це ствердно, але водночас смішно. Мабуть, вона ще не навчилася говорити з учнями суворо, я це бачив на її обличчі. Ось тільки манера триматися у Єви Євгенівни була на висоті. Вона була молода, приваблива і на вигляд жорстка, але її удавана строгість відразу розсипалася, варто їй було сказати хоча би пару слів.

– ОК, зайду.

Я віддав свій телефон із музикою Стеші, поруч поклав два навушника, а натомість узяв її невеликий, уже не модний червоний телефон, що лежав на краю стола.