Депресія

Глава 31. Порожнеча

Аліна прокинулася відчуваючи дивну втому. Не фізичну — душевну. Наче її витиснули зсередини й залишили лише оболонку. 

За вікном світилося сонце, сусіди кудись поспішали, діти гралися на майданчику. Усе було так само, як завжди. Але для неї — безбарвне. 

Вона на автоматі вдяглася, приготувала каву, відкрила термінал із завданнями на день. І зрозуміла: нічого з цього їй більше не потрібно. 

Колись вона могла радіти дрібницям — новій книжці, розмові з подругою, навіть смішним жартам колег. Тепер усе це було далекою тінню. 

Аліна сіла біля столу й довго дивилася на щоденник. Не відкривала його — боялася. У голові крутилися уривки з останніх сторінок: «Бог», «молитва», «сенс». Вони не давали спокою, і водночас здавалися якимись чужими, недосяжними. 

Вона тихо прошепотіла:
— Я більше нічого не хочу… 

І в ту мить зрозуміла, що вперше в житті їй однаково — буде завтра чи ні. 

-- 

Глава 32. Питання без відповіді

Вона зателефонувала Оксані й попросила зустрітися «просто поговорити». Було легке відчуття, ніби просить про щось завідомо дивне — і це лякало ще більше. 

У їдальні архіву, за тим самим столом, де раніше жартували про «депутатів», сиділи троє: Оксана, Сергій і Марія. 

Вони сміялися над якимсь офіційним мемом із Дня Точності. Аліна розклала руки і насправді поспішала почати прямо:
— Ви колись відчували… втому від усього? Ні фізичну — а таку, щоб і сенсу немає? — голос у неї тремтів, але вона говорила стисло, по справі. 

Оксана дивилася на неї, як на людину, що переплутала розклад свят: — Втома? Та приходить в кінці робочого місяця. Прийшов, відпочив — усе знову добре. У тебе якийсь збій у графіку відпочинку? 

Сергій, що рідко вживав серйозні слова, махнув рукою: — Сенс життя? О, Алінко, ти ж жартуєш. Сенс — у планах. Сьогодні о 14:00 перемістити томи, о 16:00 перевірити інвентар. Коли виконано — відчуваєш завершення. Що тут ще шукати? 

Марія посміхнулася м’яко, ніби говорила про погодні прогнози: — Ми ж програмовані на баланс. Є робота, є відпочинок, є система підтримки. Якщо буває сумно — береш додатковий сеанс релаксу. Чому ти питаєш? 

Аліна відчула, як у грудях стискається щось холодне. Вона намагалася знайти слова простіші, щоб пояснити неіснуюче:
— А іноді… буває так, що не допомагає ні релакс, ні відпустка. І питаєш себе: а для чого це все? Чи потрібно воно взагалі? 

Тиша у їдальні розтяглася. Колеги дивилися на неї, і в їхніх очах не було паніки — лише легке здивування, як перед математичною задачею з невідомим параметром. 

— Може, ти багато працюєш, — запропонувала Оксана. — Або погано спала. Сходи до Центру Здоров’я, перевірять. Вони визначають баланс сенсу й емоцій — у тебе, можливо, просто дефіцит радості. 

— Дефіцит радості, — повторив Сергій, ніби записуючи в блокнот. — Можна виправити чеклістом. 

Аліна дивилась на них і розуміла: ці люди не могли уявити інше ставлення до життя. У їхній системі все мало інструкцію, алгоритм, рецепт порятунку від будь-якої тривоги. Не було місця для болю, що не піддається лікуванню таблеткою чи графіком. 

— А якщо я скажу, що мене не рятує ні один чекліст? — прошептала вона. 

У відповідь — коротка, щира усмішка Оксани і вже знайома порада: — Ти завжди можеш зайти на програму «Підтримка». Вона допоможе. А якщо серйозно — поговори з кимось із психологів. Вони добре вчать, як будувати сенс. 

Аліна кивнула, але всередині відчувала пустку, яку не закриє жодна інструкція. Вони говорили про рішення як про функції, про лікування як про процедуру. Для них питання про сенс — це збій системи; для неї — тривала тріщина, що повільно розповзалася по стінах усього життя. 

Коли вона виходила, Оксана махнула рукою: — Не переживай. Все вирішиться. Як завжди. 

Аліна йшла вулицею, і кожен крок здавався важчим за попередній. Люди під навісами сміялися, машини рухалися за ідеальним графіком, цифрові годинники відлічували секунди — і все це накривало, як плівка, її інший біль, який ніяк не вписувався в чужі алгоритми. 

-- 

Глава 33. Центр Допомоги

Будівля Центру виглядала ідеально — біла, рівна, без єдиної подряпини. На вході — привітна голограма:
«Ласкаво просимо! Ваш баланс буде відновлено за 30 хвилин.»

Аліна стиснула кулаки й пройшла всередину. 

Її зустріла консультантка з бездоганною усмішкою:
— Добрий день! Чим можемо допомогти? 

Аліна зітхнула:
— Я… відчуваю втому. Не фізичну. Просто… не бачу сенсу. 

Консультантка ввела щось у планшет і кивнула:
— Класичний дисбаланс радості. Дуже поширено. Ми підберемо вам індивідуальну програму: трохи медитації, кілька вправ, сеанс світлотерапії. За два дні будете знову як нова! 

— А якщо… це не допоможе? — обережно спитала Аліна. 

Консультантка завмерла на секунду, а тоді знову всміхнулася:
— Допомагає завжди. Інакше бути не може. 

Її провели до кабінету. Тепле світло, спокійна музика, голос у колонках:
«Ти щаслива. Ти спокійна. Твій сенс — у рівновазі.»

Аліна слухала й відчувала, як слова не торкаються її душі. Вони були порожніми, як пластик. 

Коли сеанс закінчився, консультантка спитала:
— Ну що, вам краще? 

Аліна всміхнулася штучно й відповіла:
— Так, мабуть… краще. 

Але, виходячи з Центру, вона зрозуміла: їй стало тільки гірше. Тепер вона знала, що тут немає відповіді. 

-- 

Глава 34. Критична точка

Дні розтягувалися в одну довгу сіру стрічку. Аліна вже не рахувала ранки й вечори — вони втратили позначки. Кожен ранок починався так само, як і попередній: машина віконного світла, чашка з холодною кавою, папки на столі. Лише у серці — порожнеча, яка не зменшувалась від процедур і порад. 

Вона сиділа на дивані, тримаючи в руках щоденник, але не могла змусити себе його відкрити. Папір був теплий від її долонь; слова, здавалося, шепотіли крізь обкладинку, та вони вже не приносили ні дивування, ні болю — лише тягар істини, яку вона не просила знати. 

Може, краще було б, якби я ніколи не знайшла цей зошит. — думка випала в неї, як випадкова кістка, і враз стала гострою. Не голосу, не проекту, не якоїсь абстрактної меланхолії — просто важке питання: чи не було б легше жити в невіданні, виконуючи свій розклад, сміячись над жартами колег і зберігаючи спокій у душі. 

У голові промайнули спогади про перші дні: як вона сміялась над словами «січень», як зневажливо говорила Семенович, як Марк показував голограму з картою. Ті спогади тепер лежали поруч із новими — словами про віру, про війну, про втрати. Вони не вкладалися в її буття. Була відчуженість, що вростала, як корінь, і витягнути її сила не мала. 

Вона встала й пішла на кухню. Пусті кімнати віддзеркалювали її кроки. На столі лежали дрібні нагадування про «нормальність»: рахунки, список завдань, нагадування про медогляд. Все це зараз виглядало як театр, у якому вона більше не могла грати головну роль. 

Аліна присіла біля вікна й дивилася на місто, де люди рухалися за своїми алгоритмами, а годинники били точні удари. Світ навколо не змінювався під її болем — і саме це робило його нестерпним. Вона дозволила собі подумати найстрашніше: якщо правда важить так, що тягне вниз, чи не легше опустити руки і повернутися до тихого, продуманого життя? 

Та ці думки були не планом — швидше як хмари, що пролетіли над головою. Вони не давали відповіді, лише оголили розгубленість. І в цю мить в кімнаті пролунав дзвінок — короткий, раптовий сигнал на телефоні. Аліна відклала щоденник і повільно підійшла до столу. 

Її серце стислося і, водночас, щось в нім тріпнуло — маленький, нерозумний порив надії, який зовсім не хотів вимовлятися вголос. Вона довго дивилася на екран, потім сіла, і вперше за багато днів помітила, що дихання трохи рівніше. 

Поки що це була не перемога над порожнечею. Але це був знак, що вона ще не зовсім сама з нею. І поки існував хоч маленький знак — навіть тінь відповіді — всередині визрівало найменше, але реальне бажання: не здаватися поки що. 

-- 

Глава 35. Центр Усього

Будівля Центру Усього височіла в самому серці столиці. Висока, гладка, немов вирізана з білого каменю, вона не мала жодного вікна. Лише двері — масивні, чорні, з символом нескінченного кола. 

Аліна стояла перед входом, стискаючи щоденник так, що побіліли пальці. Вона довго вагалася, але все ж натиснула на сенсор. Двері розчинилися без звуку. 

Всередині — порожня зала. Білий простір, де підлога й стіни зливалися в одну лінію. Попереду сиділа жінка в сірому. Її обличчя було спокійне, але в очах — холодний аналіз. 

— Ти прийшла з чимось, — сказала вона. Не запитала, не поцікавилася, а ствердила. 

Аліна простягнула блокнот.
— Я знайшла це. І… не знаю, що з ним робити. 

Жінка взяла його обережно, ніби це був крихкий артефакт. Вона швидко перегорнула кілька сторінок і підняла очі. 

— Ти читала? 

Аліна кивнула.
— Трохи. 

Вона не сказала, що давно й до кінця. Щось підказувало: правду потрібно тримати при собі. 

Жінка закрила щоденник і поклала на стіл.
— Це… рідкісна річ. Дуже рідкісна. Ми давно шукаємо такі записи. 

Аліна злякано проковтнула слину.
— Ви знаєте, що це? 

— Ми знаємо, що це. — Жінка підвелася. — А значить, ти маєш значення. 

Двері за спиною Аліни раптом зачинилися, і приміщення заповнилося м’яким гулом. Здавалося, сам простір ожив. 

— Вітаю, Аліно, — жінка дивилася на неї спокійно, але в голосі звучала тривога. 

У цей момент світло згасло. 

-