Розділ 8. Смертельний град та Аріеліди

     Юніс, Джош і Ніколь затрималися сьогодні на роботі, і тепер чекали на Джима, який обіцяв усіх розвести по домівках. 

      – Дивіться, небо просто почорніло! – стурбовано вигукнула Ніколь, глянувши нагору.

  Їй почувся звук вертольота Джима. Насправді, в небі почувся дивний грім. Гуркіт був такий різноманітний, що здавалося, ніби на небі хтось незграбно обертає щось величезне. 

     – Повертаємось, – скомандував Валентайн. 

     – Але ж Джим повинен… 

     – Назад, – встиг лише вигукнути Джош, як небо осяяв нескінченний спалах жовтого світла. 

     – То ядерка рвонула? – з жахом крикнув Юніс та сів на підлогу, прикривши голову руками.

    Усі вражено переглянулись. А Джош обережно підвівся і глянув у вікно. 

    – Фу-у-ух! Це була, мабуть, така блискавка. 

    – Нічого собі!

    – Блискавка? А як же Джим? – злякано закричала Ніколь. – З ним там нічого не станеться?

    Валентайн кинувся до комп'ютера і почав шукати координати Джима. 

    – Вимкни! — вигукнув йому Юніс і в ту ж мить їх оглушив страшний тріск.

    Джош різко висмикнув провід із мережі. Екрани його комп'ютерної системи згасли. Розряди блискавок почали відбуватися кожні п'ятнадцять секунд. Друзі сиділи на підлозі і з жахом дивилися, як протилежна вікнам стіна спалахувала помаранчевим світлом. Ніколь почала потихеньку схлипувати. Вона дуже боялася за Джима. Колеги намагалися всіляко заспокоїти її. Але їхні голоси заглушали звуки грому. Почувся стукіт до вікна.

    – Джим! – зраділа Ніколь, схопившись з підлоги і відразу розчаровано застигла на місці. Вікно було рівномірно білим, ніби ретельно забарвлене фарбою. Ані горизонту, ані пагорбів за річкою, що була недалеко від офісу, не проглядалося.  По склу щось голосно стукотіло. 

     – Не може бути, щоби так стукав дощ! Може град? – спитав Юніс. 

    – Я би не хотів це перевірити, – зізнався Джош. 

  – А я хочу. Треба ж знати, що відбувається, – уперто заперечив юнак і обережно наблизився до дверей.

   Обережність зовсім не була зайвою. Звук передбачуваного граду був такий, що здавалося ще трохи, і вікно почне тріскатися. Юніс накрив голову курткою і вийшов у скляний тамбур. 

   – Гей! Та тут прямо кінець світу!

   Джош не втримався і теж приєднався до юнака. Зовнішнє підвіконня було все в грудках великих білих каменів.

   – Та чи це град взагалі? – засумнівався Валентайн.

   Ніколь завмерла від жаху в тамбурі, уявляючи, що ж зараз відбувається в небі.

   – Слухай, ну Джим не божевільний, він би не полетів по такій грозі, – заспокоював її Джош.

  Юніс тим часом збігав у підсобку і приніс відро, обережно шваброю прочинив двері і просунув відро надвір. Гуркіт і сліпучі спалахи не припинялися ні на мить. За кілька секунд цебро наповнилося і Юніс втягнув його всередину. 

    – Нічого собі! – свиснув він, демонструючи колегам камінь, розміром із невелике яблуко. 

    – Зовсім смертельний! Якщо таке впаде на голову із прискоренням… 

    – Дякувати Богу, вітер подув в інший бік, – аналізували хлопці.

    Ніколь цікавило питання безпеки Джима та офісу. 

    – А можемо ми опустити віконниці? 

    – Ось ми ідіоти! – ляснув себе по лобі Юніс.

   Як він сам не додумався? Він запустив систему охорони вікон, а Ніколь знову забилася в істериці, через те, що тепер не було видно, навіть, підходу до дверей. 

    – Та даю тобі сто відсотків, що Джим не встиг вилетіти!

    Стукіт за вікном не припинявся. Тепер від граду лячно брязкали металеві віконниці. Вітер знову змінився. Хлопці почали розглядати каміння. 

   – Це ж якийсь незвичайний град. 

   – Так, звісно, один розмір чого вартий! 

   – Не в розмірі річ. Град – це що? 

   – Шматочки льоду. 

   – Саме так. Тому він мав би танути в теплі.

   Джош узяв у руку одну градину. Вона була крижаною. Але, не танула. Градина була великою, гладкою, переливалася перламутрово-блакитним кольором. І від неї виходив дивний запах. Чи не озону, властивого грозі, а чогось незрозумілого, металевого.

     – Фу, кинь це! Раптом воно небезпечне, – злякався Юніс.

    – Я візьму це на аналіз, – констатував Валентайн. – Дочекаюся тільки, коли можна буде запустити комп'ютер.

    Він відніс відро з незрозумілим камінням до лабораторії. А далі їм залишалося лише чекати, коли жахлива гроза мине. Вони просиділи в офісі три години, але гроза не припинялася і зв'язку з рештою друзів та взагалі ні з ким не було. 

    – Я уявляю, що зі віконницями зараз із зовнішнього боку, – пригнічено сказала Ніколь. 

     – Так Бог із ними. Вважаю, що нам треба влаштовуватись тут на нічліг, – сказав Джош.