Розділ 4. Що відбувається?

     – Отже, що тут такого цікавого може бути? –  мовив Каррингтон і почав оглядатися.

    Звісно, стіни і тут були поцятковані висіченими малюнками у звичному індіанському стилі. Початки кукурудзи, розкарячені напівсидячі фігури, стилізовані зображення змій і сови … Але, все було начебто таке саме і водночас, трохи відрізнялось  від того, до чого звикли земляни.

    На задній стіні, протилежній входу, при тьмяному жовтувато-коричневому освітленні проглядалося велике зображення голови і тулуба індійського воїна, мабуть, з племені майя, як подумав Каррінгтон. Само собою, його голову вінчало ошатне вбрання, але щось у ньому було не таке, як на звиклих зображеннях. Коли мандрівники наблизилися до малюнка, то з подивом побачили, що головний убір воїна складався не з пір'я, а з найтонших блискучих розщеплених металевих пластин. На плечах воїна виднілися металеві лати з хитрим сплетенням якихось... проводів(?) та... навушником на правому вусі, біля рота був зображений предмет, який міг бути лише портативним мікрофоном. Праворуч від зображення, зверху вниз були висічені літери або ієрогліфи незрозумілою мовою. Якимось незрозумілим чином молоді люди інтуїтивно вгадали чи змогли прочитати зміст накресленого, і водночас вигукнули: «Кецалькоатль?!», і здивовано подивились одне на одного. 

     – І яким часом датують ці малюнки Ваші археологи? – глузливо запитала Деребі, з цікавістю розглядаючи гаданого вождя індіанців. 

     – Якщо судити земними методами визначення часу, то не більше мільйонів років.

   Деребі різко повернулася до співрозмовника. Зрозуміло, що компанія Дерека могла влаштувати своєрідний парк розваг на Шимані, щоб заробляти ще й на космотуризмі. Могла би штучно зістарити будівництво та малюнки. Але, для цього не потрібно було зістарювати вироби в межах мільйона років. Та й навіщо? Все одно, багатії і так прилетіли б оглянути нове модне місце. Та й Деребі не уявляла, чи можна суто технічно так зістарити піраміду і малюнки. То що ж виходило? Він нічого не фальсифікував? Ось уже справді Дерек 

     Каррінгтон міг виявитися для неї дивним і непередбачуваним сюрпризом! 

    – Чому Ви сказали, що земними методами? Що ви мали на увазі? Тобто, у Вашому розпорядженні є й інопланетні методи? 

    – Я обмовився. Мається на увазі, що ми не знаємо, яка система літочислення існує на Шимані. Тобто я знову неправильно говорю. Чи не сама система обчислення часу. Вона скрізь прив'язана до швидкості обертання планет, мабуть. Я маю на увазі, що ми не знаємо справжнього віку Шимана.

    Деребі, погодившись, кивнула. Незрозумілим залишалося те, якому віку на супутнику відповідав час у мільйон земних років. 

    – Тут яка тривалість доби? 

    – Близько 28 години. 

    – Ага, – ледь чутно пробурмотіла у відповідь дівчина, ніби це їй щось говорило.

    Насправді, вона все ще намагалася збагнути, чи не розігрував її Каррінгтон.

  Перемовляючись, вони продовжували розглядати зображення Кецалькоатля. Тільки зараз вони помітили за фігурою воїна ще одне зображення змія, який уже летів. Цей малюнок був напівзатертим і тому  спочатку його було погано видно. Змій прийняв у польоті позу майже замкнутого кільця. Його голова та поза здавались загрозливою. Довгого жала-язика зображено не було. Але з люто розпахнутої пащі стирчали аргерсиві ікла. Що хотів цим сказати автор висіченого малюнка? Що змій намагається напасти на Кецалькоатля? Чи він перебував у його оточенні?

   Увагу глядачів, немов магнітом, також притягувало зображення величезного смарагдового кристала, що висів у воїна на грудях, у самому центрі сплетінь проводів, що тягнулись його латами. 

    – Взагалі, цей малюнок наче говорить про космічне походження посланця Бога індіанців, – ствердно зауважила Деребі. 

    – Так само стверджує й комісія археологів. 

   – А чому ж на Землі мовчать?  

 – Не мовчать. Про космогонну теорію заговорили відразу, щойно Шиман  був виявлений та досліджений. Лише ніхто із Ради Управителів не став тоді акцентувати увагу світової преси про це. Все одно ніхто б не повірив цьому.  

   – Так, поки сам не побачиш – не повіриш, – самокритично визнала дівчина. 

   – Ну ось. 

   – І що тепер робити? 

   – В сенсі? 

   – Що тепер робити з цими знаннями?

   Дерек знизав плечима. 

   –  Нічого. Зберігати глибоко у собі.

   Деребі здивовано покрутила головою. Як можна було тепер зберігати «для власного використання» ці знання, розуміючи, що зараз могла бути розкрита одна з таємниць Всесвіту?

   Зухвалий молодик дещо розчаровано зітхнув. Бути мільйонером не лише приємно. Але, це несе і навантаження отриманих відомостей, які не завжди можуть бути оприлюднені. Тож бути володарем значних фінансів — це й великий тягар. Але Деребі поки що цього не розуміла.

    Зал був маленький. Враховуючи, що він не був обклеєний жовтою стрічкою, напевно, слід було розуміти, що він був повністю досліджений і не мав жодної іншої цінності. 

   – Звісно, малюнок – просто бомба! Але більше тут нічого немає? – розчаровано повернулася дівчина до Каррінгтона.