Розділ 12: Кров, що пам’ятає

---

Безмовний ліс. Дім відьми. Ранок.

Айра сиділа на кухні, тримаючи горнятко з чимось паруючим і дуже темним.

— Що це?.. — з огидою запитала вона, внюхуючись у вміст.

— Чай. — Ассиль ліниво потягнувся на підвіконні. — Із квіток нічної троянди та листя багатозначності.

— Це ж отрута!

— Для тебе — можливо. Для тебе зараз усе може бути отрутою. — Він зиркнув на неї. — Але, здається, ти все ще жива. І навіть виглядаєш краще, ніж учора.

Айра поставила горнятко, скривившись.

— Я бачила сон. Дуже дивний. Там була жінка зі срібною прикрасою на шиї… вона говорила, що має розповісти мені правду. Що я не така, як думала.

Ассиль на мить примружив очі.

— О, щось цікаве. А ім’я?

— Не сказала. Але її очі… вони були точнісінько як мої. Або як у моєї мами… — Айра замовкла, потім схопилася. — Я маю дізнатися, хто вона!

Ассиль підвівся й невдоволено зітхнув:

— Починається…

---

У долині. Дім Айри.

Салеміна стояла перед старим дзеркалом, тримаючи той самий півмісяцевий амулет. Дзеркало раптом спалахнуло сріблом — відгук сили. Вона закрила очі й заговорила:

— Духи крові, покажіть мені шлях.

У відображенні з’явилася Айра — вона стояла серед книг у лісі, а поряд… чорний кіт із бірюзовими очима.

Салеміна зітхнула.

— Вона вже близько до правди. Надто близько. Якщо Морана знайде пергамент сполучення… усе зміниться.

---

Тим часом у хаті відьми.

Айра розкидала старі сувої по підлозі, намагаючись розібрати хаос бібліотеки. Ассиль сидів на верхній полиці й тихенько муркотів.

— Я точно бачила це слово… Сполучення. Воно було тут.

— Ага, а ще — ти вчора випадково зачарувала віник, і він тепер ховається під ліжком. — Ассиль ледь не зірвався вниз. — Ти не помічала, що кожен твій пошук закінчується катастрофою?

— Не кожен. — Вона гордо витягнула стару книгу з переплетенням із шкіри й золотої нитки. — Оце те, що треба.

Ассиль замовк. Його погляд затримався на символі на обкладинці. М’який шепіт прокотився по кімнаті:

— Це печать... крові роду Арейл.

— Арейл?.. — Айра здригнулась. — Моя мама таке прізвище носила до шлюбу.

Книга відкрилася сама.

---

Тим часом у лісі…

Морана прокидалася на покривалі з моху біля свого улюбленого озера. Вона не пам’ятала, як заснула, але поруч... лежав Райнер. Спав спокійно, усміхаючись. І щось у цьому було… настільки несподівано, що вона навіть не сварила його.

— Ти знову тут? — прошепотіла.

— Ага. — Він не відкриваючи очей, промовив: — Мені здається, що я твій особистий привид. Приставучий і непроханий, але зізнаюся — трохи привабливий.

— Трохи?! — Морана посміхнулася. — Ти знову наступив на мої нерви. Це тобі не долина!

— А я думав, що вже прогрів мох. Хоч трохи.

— Райнере…

— Ммм?

— Мовчи. — І вона вдарила його легенько кулаком просто в лоб.

---

Фінал глави.

Айра читає з книги. Слова самі виникають у повітрі:

> «Коли дві сили зійдуться в день розломів, тільки кров спадкоємця з’єднає розірване...»

І раптом — двері скрипнули. На порозі стояла… Салеміна.

— Ти маєш знати правду. Інакше загинете ви обидві.

Айра мовчки дивилася на жінку, яку впізнавало серце, хоч розум відмовлявся.

Ассиль лише зітхнув:

— Оце зараз почнеться...

---