— Чуєш це? — запитав Ассиль, враз зупинившись посеред стежки. Його вуха сіпнулись, а тіло напружилось.
— Що? — Айра озирнулась. Нічний ліс, здавалося, спав. Але… щось у повітрі змінилось. Ставало прохолодніше. Листя більше не шелестіло — воно завмерло, наче затамувало подих.
— Тиша тут завжди безмовна, — прошепотіла вона, — але зараз… ніби ліс затамував страх.
Ассиль став котом і зашипів. М’яко, низько, як перед бурею.
— Це не просто звуки. Це спогади. Хтось або щось пробудило старе прокляття.
---
На ранок табір був неспокійний. Один із солдатів — Тімар, молодий хлопець із задерикуватим характером, почав говорити уві сні мовою, якої ніхто не знав. Його очі лишались заплющеними, а руки виписували символи в повітрі. На землі поруч лишались тіні — ніби закарбовані знаки.
— Це не симптом поранення. Це… щось схоже на глибоку ману пам’яті, — пояснила Айра, уважно оглядаючи лоб хлопця. — Або, що гірше — спроба іншої сутності пробратися крізь нього.
— Чиї? — буркнув Ассиль, уже в людській формі. Його голос став глибший, тривожний. — Це виглядає як відлуння Старої Могутності. І я знаю лише одного, хто міг залишити такі сліди…
---
Айра не встигла перепитати, коли з-за річки пролунав гучний сплеск. Вода завирувала, і з глибини виринула постать — вся в чорному, з капюшоном, що приховував обличчя.
— Готуйтеся! — вигукнула вона, але постать не нападала.
— Вона… тримає щось у руках, — сказав Арден, який першим зреагував. — Це… свиток?
Фігура вийшла на берег, мов тінь, що забула про своє тіло. Айра ступила вперед, приховуючи страх.
— Хто ти?
— Я — гінка, — прохрипіла фігура. — І я прибула з минулого. Моє тіло — лише оболонка, але в моїх руках — повідомлення для тієї, хто несе в собі магію цілительства… і тьми.
---
Свиток виявився древнім, обпалений по краях, із символами, які частково читала Айра, частково — перекладав Ассиль. Їхній зміст леденив душу:
> «Старе зло, що прокляло ці землі, пробуджується. Печать тріскається. І тільки об’єднання двох стихій — цілительства та тьми — здатне зупинити його. Але не без жертви. Бо зло носить ім’я знайоме…»
Айра завмерла.
— Що означає: “ім’я знайоме”?
Ассиль стиснув кулаки.
— Я боюсь, що мається на увазі одна істота, яка вже була знищена… або ми думали, що знищена.
---
Тим часом, поки всі радились, хтось спостерігав за ними з дерев.
Темні очі світилися з гілок. Їх було троє. І хоча тіло в них було схоже на вовків, очі… були людськими. І з кожним подихом Айра відчувала щось нове — легке поколювання в пальцях, серцебиття у вухах, ніби ману в ній хтось… прокидав.
— Щось зі мною не так, — прошепотіла вона Ассилю, коли вони повернулися в дім.
— Ти починаєш розуміти, як працює темна сила, — він нахилився до неї ближче. — І, здається, вона починає в тебе закохуватись.
---
Тієї ночі Айра прокинулася від дивного світла. Її тіло сяяло слабким фіолетовим відтінком. І поруч, на підлозі, лежав Ассиль у котячій формі — але він... муркотів. Вперше. Справжнє мурчання.
— Мабуть, я не єдина, хто змінюється, — прошепотіла вона, ніжно посміхаючись.
— Тихше, бо ще подумаю, що ти турбуєшся про мене, — буркнув він сонно, але… залишився.
А за вікном, у лісі, знову спалахнуло світло. І тіні відступили. Тимчасово.
---
#5521 в Фентезі
#3216 в Різне
#1119 в Гумор
гумористичне фентезі, фентезі з фамільяром, містика обмін силами
Відредаговано: 12.07.2025