Повітря над долиною ще не очистилося повністю від запаху крові, коли Айра вдруге за день опинилась у шпиталі, організованому просто з неба. Тінь від гір нависала, як попередження, а листя Безмовного лісу шурхотіло від вітру — наче самі дерева знали: щось не так.
— Скільки ще? — спитала вона в капітана, низькорослого чоловіка з перев’язаною головою, який стискав карту, заляпану багном.
— Шестеро тяжких. Двоє — з розірваними легенями. Один — із отруєнням мани. І ще… — він на мить змовк. — Один зник.
— Як це — зник?
— Зник просто перед очима. Наче щось витягло його з реальності. Ми стояли в кількох кроках. Навіть не встигли крикнути.
Айра відчула, як по хребту пробігли мурахи.
— Хто на вас напав? — прошепотіла.
Капітан витер лоба тремтячою рукою.
— Ми були на звичайному патрулюванні. Розташувались на ніч біля старих руїн… знаєш, тих, що біля Ясеневого Переходу. Там раніше все було тихо. Але близько другої ночі вартові почали кричати. Ми подумали — бандити. Але… — він замовк, підніс флягу до рота, ковтнув і продовжив. — Це не були люди. Це були… тіні. Чорні, безформні. Але з очима. Очима, які палили крізь кістки.
— Монстри?
— Ні. Щось гірше. Їх було важко бачити, але вони несли… темряву. Буквально. Один солдат просто зомлів, ще до того як ми їх побачили. Інший — почав різати собі руку, бо думав, що вона — не його. Щось… щось ломить мозок, Айро. Це не звичайна мана. Це щось інше. Живе.
Вона стисло кивнула й попрямувала до поранених. Кожен мав іншу історію — але всі зводились до одного: темрява, що не мала форми, але мала волю. У солдата з отруєною маною тіло тремтіло навіть уві сні. У ще одного язик був скутий настільки, що він міг лише шепотіти. Айра нахилилася до нього.
— Що ти бачив?
— …коріння… гниле… очі в землі… земля дихає… дихає…
А ще хтось повторював як мантру:
— Вони шепочуть. Шепочуть. Але без рота…
Це було не просто поле бою. Це була зустріч із тим, що не повинно існувати. І тепер ті, хто повернувся, були не лише пораненими — вони були свідками. І, можливо, носіями чогось… чужого.
Пізніше, у притінку під вербою, Айра розгортала уламок броні, знайдений на полі бою. Він був обпалений не вогнем, а чимось іншим — чорнота роз’їдала метал ізсередини, наче жива кислота.
— Мора, тобі треба на це поглянути, — тихо сказала вона, коли відьма з’явилась, наче завжди знала, коли приходити.
Морана мовчки взяла уламок, провела над ним пальцями — і з очей зникла байдужість.
— Це не просто тінь. Це частина сутності. Древня. Не з цього світу.
Айра відчула, як по тілу пробіг холод.
— Це пов’язано з тим, що ми помінялися місцями?
— Не знаю, — шепнула Мора. — Але якщо це правда… то ми втягнуті в гру набагато більшу, ніж наші сили.
І саме в цей момент Ассиль, який лежав поруч, раптом рикнув... не по-котячому. А якось… людськи-застережливо. Його очі зблиснули сапфіровим полум’ям — і на мить у тіні під деревом усі побачили щось. Щось, що знову швидко розчинилося.
Темрява стежила. І вона чекала.
#5524 в Фентезі
#3205 в Різне
#1118 в Гумор
гумористичне фентезі, фентезі з фамільяром, містика обмін силами
Відредаговано: 12.07.2025