Глава 3: Ні твій ліс, ні моя долина

Початок нового життя ніколи не буває гладким. Особливо, коли твоє нове життя — це чужа темна хатина в серці Безмовного лісу, де підлога скрипить, а чорний кіт дивиться на тебе так, ніби ти випадково сіла на його трон.

🌲 Айра в Безмовному лісі

Айра стояла на порозі дому Морани, обіймаючи себе руками. Переодягнена в уже темну сукню відьми — м’яка, тепла, трохи задовга — яка вже встигла ввібрати в себе запах диму, сушених трав і чогось... тривожно-пряного.

Вітер гойдав дерева, і шепіт листя змушував її раз по раз оглядатися. Безмовний ліс, виявляється, був не такий уже й безмовний. Він шумів, тріщав, видихав щось невидиме, а іноді наче тихо сміявся.

На ґанку сидів чорний кіт. Його шерсть відливала фіолетовим, очі блищали зухвало. Айра зупинилася, вдихнула, зібрала всю свою дипломатичність у кулак:

— Привіт… Ассиль, будемо дружити? — сказала вона тихо, опускаючись навпочіпки

Кіт мовчки нахилив голову, вдивляючись їй у душу. Здавалося, він зважує: з’їсти її зараз чи трохи пізніше. Потім повільно підвівся, гордовито пройшов повз і... прилаштувався їй просто на коліна.

Айра застигла. Потім несміливо посміхнулась:

— Це… погодження?

У відповідь Ассиль ліниво блимнув, і вже наступної миті з його ошийника здійнявся ледь помітний магічний шлейф, що наче промовляв: "Звикай, зіронько. Я тут головний."

🧹 Перший день у домі відьми

Всередині було темно, навіть удень. Вікна закриті шторами з важкої тканини, в повітрі пахло чорнилом, старим воском і чимось різким, мабуть, зіллям.

Айра обережно ступала дерев’яною підлогою. Кожна дошка скрипіла, ніби скаржилась на вторгнення. На стінах висіли полиці, заставлені банками з дивними написами: "Кора ясеня, обсмажена на місячному світлі", "Сльози русалки (не розбавляти!)", "Пил з п’ятиденної бурі".

— Мора… ти й справді тут жила? — прошепотіла Айра, оглядаючи стіл, заставлений сувоями й амулетами.

Ассиль стрибнув на стіл і вмостився прямо на купі паперів. Один із сувоїв впав додолу, розгорнувшись, і Айра встигла побачити лише слова "не підходити до порталу з котом — наслідки непередбачувані".

Вона хмикнула:

— Запізно, друже.

Кіт блиснув очима. Тонко, мовчки. Але гідно.

🕯 Магія не на своєму місці

Айра спробувала запалити лампу. Замість світла, з неї вирвався клубок темного диму. В кутку клацнув хтось невидимий. Айра відсахнулась.

— Добре… добре. Я все ще вчуся…

Вона обережно торкнулась свого медальйона — джерела її магії. Він раніше світився теплим білим світлом. Тепер — темно-фіолетовим.

Вона стиснула його.

— Я — не темна. Я цілителька. Просто… тимчасово з темною магією. І кішкою.

Ассиль облизав лапу. Потім театрально зітхнув. І стрибнув на її плече. Дивно, але був легким, наче дим. І теплим.

✉ Звістка з долини

Ввечері магічне дзеркало миготіло на столі. Спрацювало не з першого разу — Айра ледь не задушила його серветкою, думаючи, що це якийсь демон.

— Агов, солодка ти моя — чути мене? — з’явилось обличчя Мори, яка щось їла, схоже, печиво з імбирем.

— Чути… — зітхнула Айра. — В тебе там хоча б не сичать стіни?

— Ні, але яблуні в долині тепер раптом почали розмовляти про філософію. Думаю, це твоя магія. Вона мила, але фатально базіклива.

— А в тебе коти мовчки знущаються, а магія — зникає, коли хочеш приготувати чай.

— У мене принаймні є чай. — Мора підморгнула. — Тримайся, Айро. Я знаю, це дивно. Але… може, ми обидві навчилися чогось важливого. Уже.

Айра посміхнулась. Вперше за день — щиро.

— Так. Наприклад, як вижити під одним дахом із Ассилем.

Ассиль муркнув і прилаштувався їй просто на голову.

Айра скрутила губи:

— І що? Тепер ти — капелюх?

У відповідь — блаженне бурчання.