Глава 2: Не мій ліс

— Одна річ, Айро, — мовила Морана, коли вже майже відкрила портал. — Там, у моїй хаті... є котик.

Айра спершу здивовано кліпнула.

— Котик?

— Ну… фамільяр. Чорний. Іноді — у вигляді кота. Іноді — не зовсім.

Айра зніяковіла:

— Не зовсім кота?

— Звуть Ассиль. Не намагайся його погладити. Не виносить дотиків. І якщо він сяде тобі на голову — змирись. Це його спосіб казати «привіт».

— Я… ясно…

— Ще одне, — додала Морана з легкою посмішкою. — Він розумніший, ніж здається. І, так, може розмовляти. Але вважає, що це нижче його гідності. Якщо муркоче — значить готується до якогось зілля. Якщо бурмоче — не заважай, інакше відкриє портал у підвал твоєї підсвідомості. І не питай, що це значить.

— Прекрасно, — зітхнула Айра. — Котик-магістр темних наук. Я ж просто хотіла зілля від головного болю...

— О, він якраз підходить. Створює їх своїм поглядом.

— Готова? — Морана обернулася до Айри, стискаючи в пальцях кристал у формі краплі темного скла. Той ледь-ледь світився зсередини, мов у ньому плавала зоряна пилюка.

— Не зовсім, але… — Айра зітхнула. — Здається, у мене немає вибору.

Морана кивнула. Її погляд став зосередженим, майже гострим. Вона піднесла кристал до грудей, і м’яко торкнулася вказівним пальцем до простору перед собою. Повітря затремтіло, мов від жару, і тонка тріщина світла прорізала реальність прямо в повітрі.

Коли Мора розвела руки в боки — простір розкрився, мов завіса, й розсунувся, утворюючи арку з мерехтливих символів. Всередині порталу клубився густий фіолетовий туман з іскрами темно-синього світла. Крізь нього ледь проглядали дерева, схожі на силуети з іншого світу.

— Не дивись довго в центр. Може закрутити, — порадила Морана з кривою усмішкою. — І не вдихай глибоко — перші кілька вдихів можуть пахнути болотом. Або корицею. Портал ще не визначився.

— Прекрасно… — пробурмотіла Айра, злегка побліднівши. — А що, якщо я втраплю не туди?

— Ти ж не думала, що моє життя буде простим? — Мора знизала плечима. — Портал поведе за моїм закликом. Просто зроби крок. Якщо раптом побачиш себе ззаду — тікай.

Айра закотила очі, вдихнула — обережно — і зробила крок уперед.

Відчуття було, наче її вмить обгорнули шовком і водночас затягнули в глибокий сон. Тіло стало легким, наче втратило вагу, а розум — розтягнувся в часі. Вона ніби пливла через калейдоскоп запахів — деревної кори, вогкості, ментолу, старих книжок… і чомусь — ванілі.

Світло миготіло. Простір гойдався. І раптом — тверда земля під ногами.

Айра різко відкрила очі й хитнулася вперед, вчасно ухопившись за гілку найближчого дерева. Перед нею — кам’яна стежка, заросла мохом.

— Ну, принаймні, я… тут?

Портал за спиною зачинився з тихим «чпок», мов мильна бульбашка, і залишив по собі тільки запах лаванди й хвої.

Айра ще раз озирнулася — і побачила, як щось чорне й пухнасте прослизнуло в тіні під ґанком.

— Ем… це… Ассиль?

У відповідь з темряви донеслося майже людське зітхання.

Айра ще раз обережно озирнулася — тиша. Навколо неї здіймались дерева, темні, мов забутий спогад. Безмовний ліс справді був безмовним: не цвірінькали птахи, не шаруділи кущі. І навіть вітер, здавалося, боявся тут шуміти.

Вона глибше загорнулась у свою світлу накидку, яка тут виглядала так само доречно, як квітка бузку в похоронному вінку. Ноги грузли в м’якому моху, а за спиною нервово повискував наплічник, перев’язаний срібною стрічкою.

— Я... я просто трохи заблукала, — невпевнено пробурмотіла Айра, звертаючись до нікого. — Це лише… дерева. Звичайні... моторошні… неприродно високі дерева.

І тут, звісно, з’явився він.

— Мяу.

— АААА!

Вона зробила стрибок у сторону, зачепила корінь, перечепилася й ефектно розтяглася на землю, погрузнувши обличчям у мох. Поки переварювала свою поразку в боротьбі з гравітацією, на спину їй стрибнув хтось пухнастий, важкий і абсолютно безсовісний.

— Відпусти мене, демон!

— Мяу, — повторив голос з такою нудьгою, що Айра змусила себе перевернутись. На грудях, як король на троні, вмостився великий чорний кіт з блискучими сапфірово-ізумрудними очима. Хвіст — довгий, пухнастий  — обвив їй шию, як шарф.

— Ти… кіт? Ну і кіт...

Він зиркнув на неї з виразом «а ти що, відьмина подушка?», потім поважно зліз і... зачесався лапою, наче нічого дивного не сталося.

— Це якийсь жарт, — пробурмотіла Айра. — Ти ж мав бути милим… ти ж не злий… правда?

Кіт повільно моргнув. Потім сів прямо посеред стежки і… почав вилизувати лапу. Спокійно. Вишукано. Демонстративно ігноруючи її.

— Добре. Я теж тебе ігнорую, — оголосила Айра, обтрушуючись.

Кіт зупинив облизування і, не зводячи з неї погляду, встав, розвернувся хвостом до неї і повільно пішов у гущавину.

Айра кліпнула.

— Тобто… я маю йти за котом? У лісі, де все мовчить, росте догори ногами і, напевно, їсть людей?

Кіт не зупинився. Тільки раз мигнув хвостом, як вказівником.

— Ох і прекрасно! Я ще й розмовляю з котом. Іду за котом. Це офіційно — я втратила глузд.

Вона рушила за ним.

Наступна сцена — знайомство Айри з домом Морани, де чекає нова серія пригод, незручностей і магічних сюрпризів.