---
Магія згустилася в долоні Морі — дим клубився, обвиваючи пальці, готовий зірватися. Вона повільно зробила крок уперед, пильно вдивляючись у рухливу тінь між гіллям.
А тим часом Айра, спинившись у траві, вже простягнула руку до квітки — блакитний гібіскус тремтів, мов зоря, що от-от згасне. Її пальці вже торкнулися стебла, коли вона відчула: щось не так. Ліс... завмер. Здригнувся.
І в ту саму мить усе сталося водночас.
З обох боків — вибух магії. Морана, думаючи, що вдаряє по хижакові, випустила в повітря темний снаряд. Айра, сприйнявши раптове тремтіння за загрозу, інстинктивно ввімкнула захисний бар’єр світла.
Дві сили зіштовхнулися над самісіньким гібіскусом. Спалах, мов блискавка, прорізав поляну. Повітря розірвалося шипінням. Квіти злетіли у повітря, кущі розсипалися листям, а двох дівчат відкинуло назад.
Айра впала на спину, злякано дивлячись у небо. У голові дзвеніло. Морана, оговтавшись, миттєво знову піднялася на ноги й заклякла, побачивши свою суперницю — золотоволосу дівчину в подертому подолі сукні, з подряпаними руками, що тримала фляжку з еліксиром.
— Хто ти така?! — пролунало з вуст відьми, грізно, хоча її очі вже не були холодні — швидше здивовані.
— Я? Я могла б тебе спитати те саме! — розсердилась Айра, підхоплюючись. — Ти що, зовсім з глузду з'їхала? Могла мене вбити!
— А ти що, зібралася квіточки рвати в Безмовному лісі, ніби це твоя клумба?! — зірвалася Морана. — Тут не дитячі забавки, дівчинко. Тут чудовиська, отрута і смертельні ілюзії.
— Я шукала гібіскус для зцілення поранених! — відрубала Айра, втираючи поріз на лобі. — Це був єдиний цвіт у цілому регіоні. Якби я його не знайшла...
— ...то хтось інший загинув би, — перебила її Морана холодно. — І вгадуй, хто мав би потім розгрібати наслідки.
Айра стишила голос, але її очі палали.
— Я не якась бездумна травниця. Я — цілителька з Долини. Айріс. І я завжди дію з метою допомогти.
Морана втупилася в неї, зморщивши лоб.
— Айріс... з Долини? — В її голосі з’явилася легка недовіра. — Я про тебе чула. Золотенька надія поселення. Свята з янгольськими кучерями. Прийшла, щоби світ врятувати?
— А ти, мабуть, відьма з Темного краю. Морана, так? — не менш колко відповіла Айра. — Про тебе теж пліткують. Живе в тумані, краде сни, лякає дітей.
— Іще не краду, але ідея цікава, — пробурмотіла Морана.
Повітря між ними знову напружилося. Обидві ще дихали уривчасто після вибуху, обидві ще не зовсім розуміли, що сталося.
Та перше незрозуміле відчуття прийшло не ззовні, а зсередини.
Айра першою глянула на свою долоню. Замість звичного теплого світла в ній клубився чорний дим. Серце обірвалося. Вона відскочила назад, ніби хотіла струсити це з себе.
— Ні-ні-ні… Що це? — прошепотіла вона. — Це не моє…
Морана з подивом опустила очі на свою руку — і мало не зомліла. Від її пальців пробігла золотиста іскра, яка торкнулась сухого листка — і той розпустився, мов весняна квітка.
— Світло?.. — її голос зірвався. — Що за… в біса?!
Вони одночасно озирнулися. Навколо них усе було змінено. Кожна з них — відчувала в собі не себе. Порушений баланс. Зрушена основа.
І тоді вони заговорили майже хором:
— Що, чорт забирай, відбувається?
— Я… це не моя сила, — видихнула Айра, досі дивлячись на темну ману, що вилась між її пальцями, мов змій. Вона тремтіла. — Вона… холодна.
— А ця… ця твоя штука… — Морана стряхнула золотаву іскру з зап’ястка. — Вона пече. Вона... занадто яскрава!
Айра перевела на неї погляд.
— Це те, що ти відчуваєш, коли рятуєш когось, а не нависаєш з балкона у темному плащі, пускаючи погрози.
— Я не ношу плащів, — відказала Морана сердито. — І погрози в мене завжди обґрунтовані.
— Ти мене мало не вбила! — Айра ступила вперед. — І ще маєш нахабство сперечатися?
— Я?! Це ти сунулася в Безмовний ліс, як до себе додому! — Морана стиснула кулаки, але замість звичного клацання тіні — знову легенький золотавий спалах. Вона зиркнула на руку, ніби на зрадника. — У мене… у мене нічого не працює. Все тече… не так.
Вона опустилась на повалений стовбур. Її плечі — тверді, мов скеля — раптом втратили горду пряму лінію. Вперше Айра побачила в Морі не лише колючу самовпевненість, а й справжнє спантеличення.
— Я… — тихо заговорила Морана. — Не відчуваю темної мани. Вона була всюди, як дихання. А тепер… глухо.
Айра сіла навпроти, тримаючи флягу з еліксиром у руках, мов талісман.
— А я… — вона обережно доторкнулася до своєї грудей. — Я завжди носила в собі світло. Воно було в мені, мов джерело. А тепер... щось шепоче. І тягне кудись. Глибше, нижче. Це не моє.
Мовчанка зависла між ними, довга й напружена.
— Що ми наробили? — ледь чутно прошепотіла Айра.
— Порушили рівновагу, — зітхнула Морана. — Це була не просто сутичка. Ми… поєднали магії. Удар у точці перетину. Без захисту. Без контролю.
— І що тепер? — Айра на мить виглядала зовсім беззахисною. — Як повернути назад?
Морана підвела голову. Її очі більше не палали роздратуванням — тепер у них читалась тривожна рішучість.
— Потрібно розібратися. Інакше… — вона глянула на долоню, де світилася чужа, світла мана. — Якщо я такою підійду до свого дому, мене або з’їсть портал, або сплутають із жертвою.
— А я не зможу зцілити нікого! Я ж навіть фіалку тепер не врятую! — Айра кинула ображений погляд на розірвану галявину. — Та й взагалі — я не можу залишитися у Темному лісі. Там же все… ну, темне!
— І що ти пропонуєш? — Морана схрестила руки, які виглядали неприродно, тепер обгорнуті сріблястим сяйвом.
Айра довго дивилась на неї. Потім — повільно, дуже неохоче — сказала:
— Може… обмінятися місцями? Тимчасово.
— Що?
— Ти візьмеш мою хату в Долині, спробуєш освоїти світло і з’ясувати, що трапилось. А я… — вона ковтнула. — Я піду в твій ліс. Якщо вже ця штука в мені, я маю хоч якось навчитися нею керувати.
#5524 в Фентезі
#3205 в Різне
#1118 в Гумор
гумористичне фентезі, фентезі з фамільяром, містика обмін силами
Відредаговано: 12.07.2025