Розділ 9

Чи очікував я сьогодні чергову порцію проблем?

Так, очікував.

Чи сподівався уникнути їх за допомогою ґолема?

Звісно!

Але про що я точно не думав — так це про те, що охоронця й гаранта хоч якоїсь безпеки моєї тушки приберуть настільки швидко. Я навіть не можу сказати напевно, коли він зник: ще до входу в парк чи вже після.

Єдине, на що я зараз міг розраховувати, — це на самого себе і свою єврейську вдачу виплутуватися з неможливих халеп, у які вона ж мене й затягує. Бо навіть пам’ять всезнайки Ерва мовчала й категорично відмовлялася давати бодай якісь підказки. Наприклад: як міг зникнути бойовий ґолем і що, в біса, взагалі відбувається навколо? Навряд чи мерехтливі примарні тіні — рядове явище навіть для чарівного світу.

Тим часом хоровод тіней знову ущільнився й перетворився на мутний купол. Сонячні промені, що пробивалися крізь нього, тьмяніли й сіріли, і здавалося, ніби навколишній світ утратив кольори. Наче ти потрапив у стародавній ангар, освітлений допотопними лампами розжарювання, які фарбують усе в неприродний жовтуватий відтінок. Але в моєму випадку — у сірий.

Я нервував і від цього усміхався. Найімовірніше, мені зараз добряче навішають. Можливо, навіть до смерті. А в голову лізуть маячні думки, від яких стає смішно й повністю зникає трагізм ситуації.

«Ну не могли вони напасти на мене до пробіжки?! Я ж утомлений!»

«А спецефекти в закляття прикольні. Нам би таке на кіностудію — будь-який Голлівуд переплюнули б!»

«Хм… а бар’єр відчутний? Ай!.. ну хоча б рука ціла».

«А якщо зараз заграє напружена музика й бар’єр розступиться перед високим чоловіком у чорному шкіряному плащі — чи доречно буде поаплодувати, віддаючи належне пафосу?»

Вир безглуздих думок закручувався дедалі сильніше, поки очі судомно бігали по стінках сірого купола в пошуках бодай якоїсь зачіпки. Те, що він тут не просто так і встановлений для покарання моєї грішної тушки, було очевидно, як білий день. Питання лише в тому, яку роль він відіграє — пряму чи опосередковану.

Шляхом нехитрого експерименту я вже зрозумів, що дотик до сірої пелени — досвід вкрай неприємний. Долоня досі ниє, мов після опіку. І якщо купол раптом почне стискатися, мені мало не здасться — або помру, або отримаю серйозні травми.

І зовсім інший розклад, якщо це лише маскування, щоб хтось міг досхочу познущатися з моєї тушки. Ну і приховати цей факт від системи спостереження. У такому разі мені буде невесело. Або весело — дивлячись як на це подивитися. У будь-якому разі чекати лишилося недовго — скоро я сам усе дізнаюся. Тим паче, що винуватець цього маленького перформансу вже тут.

Навпроти мене, по той бік купола, стояла темна постать, чиї обриси ледь проглядалися крізь сіру пелену. Незнайомець зробив крок уперед і легко пройшов крізь бар’єр.

— Ну здоровенькі були, Ервіне, давно не бачились, — високий чоловік у сірому камзолі з явно дорогої тканини й такому ж сірому плащі привітно відсалютував тростиною й зупинився. — Не думав, що доведеться самому до тебе йти, але… після всього, що сталося, ти просто не залишив мені вибору. Чи ти вважав, що я залишу твою витівку без відповіді?

— У вашому-то віці? — хмикнув я, приймаючи максимально недбалий вигляд і навмисно «тикаючи» співрозмовнику. — Сподівався, що й не згадаєте.

Аристократ — а це був саме він, бо так носити костюм можуть лише люди, наділені владою й впливом, — виглядав розслабленим і невимушеним. Але враження було оманливим. Варто було зустрітися з його чіпким, жорстким поглядом, як ставало зрозуміло: він далеко не простий і повністю контролює ситуацію.

На вигляд йому було трохи за сорок. Ідеальна постава, дещо худорлява статура й смаглява, майже іспанська шкіра — ніби більшу частину життя він провів на морському узбережжі, валяючись на шезлонгу з прохолодним коктейлем, а не животів у замку, як це заведено серед аристократів цього світу. Та насправді йому було значно більше. Сивина на скронях, глибокі зморшки в кутиках очей і погляд людини, що багато прожила й пережила, видавали в ньому якщо й не старця, то точно досвідченого.

Але все це тьмяніло перед одним фактом: я абсолютно не розумів, хто стоїть переді мною. Раніше пам’ять Ервіна майже миттєво підкидала підказки про зустрічних людей: хто вони, чим небезпечні або корисні. А зараз — нічого. Узагалі нічого! Навіть у потилиці не кольнуло й не замерехтіли дивні картинки, як це було зі стертими або прихованими спогадами про магію. Наче Ервін його і не знав… або ніколи не бачив? Але навіть якщо так — невже він не здогадався, хто перед ним? Чи чужа пам’ять так не працює?

— Хо-хо! А ти сьогодні неймовірно зухвалий, Ервіне! — добродушно розсміявся незнайомець. — Чи це юнацький бунтарський дух? Ти ж розумієш, що зараз станеться, але не змирився з цим. Чи не так, Ервіне?

— І з чим саме я мав змиритися? З вашою компанією? — усміхнувся я, вирішивши тримати марку до кінця. — Так, визнаю, ви — не симпатична однокурсниця з гарними формами. Але хто сказав, що розмова з розумною людиною не може мені сподобатися? А якщо ви ще й прихопили щось із хорошого алкоголю — зустріч буде вдвічі цікавішою. Та й враження ви вмієте справляти, — я обвів руками купол. — Але чи варто було так морочитися? Хоча… красиво!

Треба віддати йому належне — витримка в незнайомця була залізна. На його обличчі сіпнулася лише брова, трохи піднявшись від подиву, — і все. Жодної помітної реакції. Наче панібратство з людиною старшою за віком і статусом тут у порядку речей.

Поки старий мовчав, я невимушено розім’яв шию й поправив зім’яту від бігу й поту сорочку, намагаючись виглядати максимально розслабленим. Ніби нічого особливого не відбувається і над моєю головою не занесли меч, готовий будь-якої миті перерізати тонку шию. Я намагався вивести співрозмовника з рівноваги й отримати бодай якісь зачіпки, що могли б урятувати мені життя. А в тому, що йому потрібне саме воно, я вже не сумнівався — це читалося між рядків від самого початку.