Роздiл 8

 Я озирнувся й подивився на двері. Ніхто й не думав стукати.

— Відчиняй, дубино, — шикнув на мене Попелястий, а потім я відчув поштовх у плече. — А то вона піде, і ми залишимося без солодкого.

Тамсі?!
Із дівчат тільки вона мені заборгувала їжу. Та й якщо згадати — за першу умову вона так і не розрахувалася. Куплені пиріжки — не рахуються.

Я підійшов до дверей, відкинув гачок і прислухався. З того боку не долинало жодного звуку. Я вже подумав, що Попелястий з мене кепкує, аби з’їхати з теми з мапою, але зашипіння в голові змусило мене відчинити.

— Мікаелло?!

— Ой… вибач… Ти, мабуть, уже виходиш? — розгублено пробурмотіла Міккі, опустивши погляд. Однією рукою вона нервово теребила пасмо волосся, а в іншій тримала кошик, роздивитися вміст якого заважала серветка.

— Привіт. Ні, вийшов перевірити, як тут мій новий супутник. А то ще поцуплять, — мовив я й показав пальцем угору.

Дівчина підняла очі й здригнулася.

— Ой… Це ж страж?!

— Так. Невеликий подарунок від декана. Найближчі кілька днів він за мною приглядає. А… ти до мене чи до хлопців?

— Я… до тебе, — не піднімаючи погляду, тихо сказала дівчина. — Кевін і Фергус прийшли без тебе на вечерю, і я подумала… подумала… що ти голодний і ось…

Ага, прийшли без мене. Від гуртожитку до їдальні хвилин п’ять, а хлопці щойно вийшли. Отже, ти з ними десь дорогою розминулася, коли вже йшла до мене. Та ще й незрозуміло, скільки ти тут біля дверей м’ялася. Сором’язлива…

— Зайдеш? — я прочинив двері й зробив запрошувальний жест рукою.

— Н-нi, не можу, — замотала головою Мікка. — Я лише на хвилинку, мені треба бігти. Ось…

Вона простягнула мені кошик, і щойно я взяв його, коротко попрощалася й утекла. Саме втекла. Я ще кілька секунд чув цокіт її черевичків, коли дівчина зникла за рогом.

Я проводжав її поглядом і усміхався.
Я їй подобався. Не просто ж так вона прийшла до мене, ще й з їжею? А як вона знітилася, коли я запропонував зайти?

От тільки… що мені з нею робити?
Незрозуміло.

Не з їжею — з дівчиною.

Формально я ж підбиваю клинці до Тамсі. Запрошення на побачення і все таке. Так, вона з могутнього й давнього роду. Так, ми не можемо бути разом навіть теоретично — місцеві порядки й умовності дозволять їй це лише в разі виходу з роду, та й то якщо вона після цього виживе. Пам’ять Ерва люб’язно підказала, що такий зв’язок із простолюдином — ганьба для роду. Родові простіше тихо прибрати члена сім’ї, ніж заплямувати репутацію. Тож…
Поки що Тамсі для мене — радше гарна й недосяжна мрія, ніж реальність. А її увага — не більше ніж цікавість. Поки вона в академії, може дозволити собі деякі вольності.

— Ну що там у нас? — спитав Попелястий, щойно я зайшов до кімнати.

Демон сидів за столом, розчищеним від зайвих речей, і з нетерпінням дивився на кошик, постукуючи золотою виделкою. На грудях у нього висів коричневий слинявчик з вишитою пентаграмою.

— Давай, давай — став швидше! Я їсти хочу!

Я зітхнув і почав діставати вміст кошика. Стіл швидко заповнився прямокутними тарілками з нарізаними овочами, кашею з шматочками м’яса та явно купленими пиріжками з солодкою ягідною поливкою.

На самому дні я знайшов невеликий тканинний згорток. Розгорнув — там було сушене щось і записка:

«Завари й випий на ніч. Для джерела.»

— А-а-а, корінь лімпіції, — ковзнув поглядом по сіро-коричневому шматочку демон. — Гарна річ. Схоже, твоя пасія трохи тямить у медицині. На лікаря вчиться?

— Вона не моя пасія, — огризнувся я й ляснув рогатого по руці. — Солодке — після каші.

— Говориш, як моя мама, — пробурмотів Попелястий і спритно розділив порцію навпіл, висипавши свою частину на матеріалізовану фарфорову тарілку з золотою облямівкою. Я лише хмикнув.

— Красиво жити не заборониш.

— Але завадити можна, — відповів демон і закинув до рота першу виделку каші. — Хм… смачно. І готувати вміє, і фігурка — заглядіння, і личко миленьке. Я б на твоєму місці до неї придивився.

— А з Тамсі мені що робити?

— З ким? Ти ще когось собі знайшов? Оце ти шусткий! Потім покажеш.

— Та… — я махнув рукою й узявся за свою порцію. Пояснювати йому щось було лінь.

Попелястий мав рацію — було справді смачно. Простенька страва з мінімуму інгредієнтів танула в роті. Єдине, чого бракувало — чаю. Їсти солодкі булочки з водою — те ще збочення. З цим навіть Сіля погодився. Хоча маю підозру, що в демона знайшлося щось у загашнику, бо перед тим як пити воду, він зробив над чашкою кілька пасів, ніби охолоджував. Охолоджував холодну воду, ага… і хитро усміхався щоразу, коли ковтав. Жадібний гад!

До приходу хлопців ми встигли повністю знищити вечерю Мікаелли й прибрати сліди. По-перше, не хотілося ображати хлопців — вони принесли пісну кашу й трохи овочів, що були так собі на смак. А по-друге — що їм казати? Правду, яку я й сам ще до кінця не зрозумів?

Тож, закинувши в себе остиглу вечерю, я заварив корінь лімпіції — на смак він був нудотно-солодкий і чомусь холодив язик — і ліг спати.

— Книжки й розклад! — нагадав я хлопцям, потягуючись у ліжку. На заняття йти не треба, тож я дозволив собі трохи повалятися.

— Буде! — відповів Кевін і вийшов з кімнати, а я перевернувся на інший бік, маючи намір поспати ще годинку.

— Підйом, дармоїдець! — пролунав голос над вухом, а за мить я лишився без ковдри. — Сонце зійшло — пора працювати!

— Я тебе ненавиджу! — пробурмотів я, сідаючи на ліжко.

— Головне — не закохайся, — підморгнув демон і послав повітряний поцілунок, від чого я скривився, а Попелястий зареготав. — Не бурчи. Ти щойно прокинувся — ідеальний час трохи прокачати твої канали. Корінець спрацював!

— О-о-о! Чудово! Тільки я нічого не відчуваю.

— А це я швидко виправлю, — хижацьки осклабився демон і зіскочив на підлогу, вказавши кігтем сісти поруч.

Я сповз і сів навпроти нього в позу лотоса.