Розділ 7

— Увага! Усім порушникам завмерти на своїх місцях і не рухатися. У разі непокори буде застосовано силу.

Механічний голос знову прорізав тишу. Промені світла ковзнули по наших тілах і зникли, а я побачив те, що змусило всіх заціпеніти.

Ґолем.

Гротескне кам’яне тулубище зависло за півтора метра над підлогою й дивилося на нас бездушними яскраво-жовтими очима. Кутаста фігура без шиї та з головою, схожою на каструлю — тільки з вертикальними «вушками». Мабуть, щоб зручніше переносити.

Непропорційно короткі руки ґолема вінчали бурштиново-жовті сфери, які ритмічно блимали й по черзі наводилися на кожного з нас, ніби обираючи, з кого почати.

У голові майнула божевільна думка. Цікаво, що буде, якщо… якщо рушити з місця? Охоронний ґолем третього рангу «Крижк» оглушить мене паралізувальним променем — одним із шести вшитих у нього нелетальних заклять, — а потім за допомогою магічної сітки доправить до чергового.

Пам’ять Ерва, як завжди, доречно… от якби вона так само допомагала з магією.

— А-а-а! Прокляття… — простогнав блондин, намагаючись непомітно запхати в рукав артефакт. — Варта! Нас тепер точно в карцер заженуть.

— Пащу закрий, — зашипів на нього Джей, тримаючись за розбитого носа.

Очі ґолема блимнули, і світло змінилося з бурштиново-жовтого на блакитне.

— Що тут відбувається, молоді люди? — почув я знайомий голос. Ректор перехопив керування? Чому б і ні. Не телепортуватися ж йому на кожну дрібну сутичку. Тим паче, він сам обіцяв мені тишу й спокій на пару днів. Хоча… все одно трохи дивно. Ніби він за мною стежить.

— Усе пропало… це ж Клод!

— Щ-що робити? — приречено прошепотів прищавий хлопець, якого я щойно жбурнув на підлогу. — Я не хочу в карцер, не хочу!

Погляди хлопців зійшлися на Джеї.

— Ми… це… — почав белькотіти він.

— Вони просто зайшли до мене в гості, — перебив я його. — Мене не було на заняттях, от вони й хвилювалися.

— Ви в цьому впевнені, Ервіне? — ґолем підлетів ближче. Простягни я руку — і зміг би торкнутися шорсткого, вкритого сотнями тріщин і сколів каменю. — Наскільки я пам’ятаю, ви з ними не товаришували.

Хлопці знітилися. Було видно, що, попри своє шляхетне походження, ректора вони бояться. Можливо, тому що їхні роди й клани не такі впливові, як у тієї ж Тамсі, і на пом’якшення покарання вони розраховувати не можуть. Вона б точно не злякалася, навіть якби її застали за побиттям однокурсника. Ну, або за чимось цікавішим — менш травмонебезпечним і значно пікантнішим.

— Та я й не кажу, що вони хвилювалися за мене як друзі, — мої губи розтягнулися в усмішці, коли я побачив їхні витягнуті обличчя. — Я їм по начерталці обіцяв допомогти й розібрати домашнє завдання з алхімії. Домовленість є, мене — нема. От вони й занепокоїлися.

— Хм… припустімо. А як ви поясните розбитого носа містера Рінілана, кров на вашому обличчі й те, що містер Дікен досі лежить на підлозі, юначе?

— Дуже просто — незграбність. — я розвів руками. — Виходячи з кімнати, я оступився й почав падати. Джей спробував мене зловити, але я сіпнувся й випадково в’їхав йому лобом у ніс, після чого впав на…

— Ліона, — підказав ректор, і я був упевнений, що він зараз усміхається.

— Так, на нього, — незворушно продовжив я. — А потім з’явилися ви. Тобто ґолем. А далі ви й самі все знаєте.

— Хм… Це так, молоді люди? — ґолем повернувся до Джея та компанії.

— Так, пане Клод, усе так, — крізь зуби процідив Джей, не зводячи з мене погляду.

— Хм… добре. Про всяк випадок нагадую, що рукоприкладство на території академії суворо заборонене. А також те, що найближчі дні містер Ервін перебуватиме під наглядом. Якщо питання вичерпано…

— Цілком вичерпано, пане Клод! — відповів я, витримавши кілька секунд.

— Добре. Не бешкетуйте, молоді люди.

Очі ґолема блимнули й знову засяяли бурштиновим світлом, а сам він піднявся до стелі й завис над моїми дверима, недвозначно натякаючи, за ким саме стежить.

Джей витер залишки крові й ущільну підійшов до мене, зиркнувши на завислого над нами ґолема.

— Не знаю, навіщо ти це зробив… але не думай, що це щось змінить.

— Лише те, що ти мені винен, Джей, — усміхнувся я. — Як і всі інші. Не багато й не сильно, але винні. Чи заперечуватимеш?

Джей засопів.

— Ще побачимось, — кинув він і, махнувши друзям, зник за поворотом.

Я зайшов до кімнати, накинув гачок і шумно видихнув. Це було… близько. І це було страшно.

Схоже, якби ректор не дотримав слова, мене й справді могли б убити. Прямо тут, у спальному крилі гуртожитку, та ще й при свідках — я чув, як у далині грюкнули двері.

Так… недооцінив я глибину цієї сраки. Дуже недооцінив.

— Кров витри, воїне! — жбурнув мені в обличчя рушник Попелястий, зробивши наголос на слові «воїн». — Непогано ти їх розкидав. Думав, не впораєшся.

— Міг би й допомогти, — буркнув я, витираючи перед дзеркалом юшку Джея.

— Навіщо? Ти й сам непогано впорався. До того ж я казав не відчиняти двері. Як тебе ще навчити слухатися старших?

— А прямо сказати — ні? Типу: відчинеш — здохнеш!

— Нецікаво! Та й тобі наука буде.

— Сілю, не нервуй, — пробурчав я, завалюючись на ліжко.

— Що ти сказав?! — демон підстрибнув від обурення, кумедно цокнув копитцями, й почав закочувати рукави, люто сопучи та свердлячи мене поглядом.

— Попросив не бісити мене! — огризнувся я й повернувся на бік.

Приставлена до мене варта подобалася й одночасно не подобалася. З одного боку — безпека. Навряд чи тепер хтось ризикне напасти, коли поряд зі мною ґолем. Цей древній ідол спершу створювався для війни, а вже потім був перероблений під, скажімо так, побутові потреби. Тож із якимись там студіоузами він точно впорається. Ну, або виграє потрібний час до прибуття допомоги чи дозволить мені втекти.

А з іншого боку… ґолем явно за мною стежить і доповідатиме ректору про всі мої пересування, розмови й дивні вчинки. А такі точно будуть! І я більш ніж упевнений, що, переглянувши це все, Клод зробить відповідні висновки. Не може не зробити.