Роздiл 5

— І готувати вмію, і прати, і навіть хрестиком вишивати, — відкусивши від тоста здоровенний шматок, відповів я, навіть не думаючи обертатися, — але тільки за настроєм або з великої потреби. Як-от зараз. Після пари наїздів і розмови з ректором їсти хочеться — аж жуть. А ніхто не поспішає нести смаколики. Доводиться, так би мовити, імпровізувати.

— І години не минуло, Ервіне. Май совість, — фиркнула за моєю спиною Тамсі, сідаючи поруч і ставлячи переді мною невеликий кошик із пиріжками. — Чи ти думаєш, що новини по академії розлітаються зі швидкістю світла? І нагадай мені, коли це ти став таким нахабним? Я якось прогавила цей момент.

— Учора, — спокійно відповів я дівчині, підсовуючи їй тарілку з тостом, що залишився. — Пригощайся. А то ще пустиш чутку, ніби я в тебе останню їжу відбираю. До речі, знайомся — Мікка. Дуже мила й чуйна дівчина, яка не дала померти з голоду бідолашному мені.

Зіщулена Мікаелла ще більше зблідла й нервово кивнула, позначаючи привітання.

— За нагороду, — їдко вставила донька герцога Ла Рука, ковзнувши поглядом по блідій дівчині й піднявши брову, взяла з тарілки сендвіч. — Хм… а це справді смачно. Хто б міг подумати, що підсмажений хліб з яйцем виявиться таким… незвичним. Сімейний рецепт?

— Можна й так сказати, — усміхнувся я й продовжив, — а це, Міккі, Тамсі Ла Рука. Спадкоємиця престолу й велика хитрюга. Так-так! А ти що думала, що я не зрозумію? Чи скажеш, що пиріжки ти сама пекла?

— Ти маєш рацію, сама я їх лише купила, — відповіла Ла Рука, матеріалізувавши в руці тонкий стилет і поцупивши з тарілки мій огірковий квіток. Кілька секунд вона розглядала його з усіх боків, а потім обережно відкусила. — Але й ти ще не виконав жодної умови. Тож можеш вважати це маленьким авансом. До речі, пиріжки з крамниці мамці Кепі.

— А ректор? — здивувався я. — Я досі в академії. Відраховувати мене не збираються, тож першу умову я виконав. Не тому ти до мене й прийшла? І, до речі, могла б і привітатися з Міккі. Чи гарні манери в тебе працюють тільки для багатеньких?

— Ервіне… — перелякано прошепотіла поблідла Міккі. — Ти що робиш?! Перестань. Це ж леді Ла Рука. Вона може говорити з нами так, як вважатиме за потрібне.

У їдальні запанувала абсолютна тиша. Студіоузи за столами не те що не їли — навіть дихали через раз, намагаючись не привертати уваги красивої й смертельно небезпечної дівчини.

— Розумна дівчина, — оцінила поглядом Міккі Ла Рука, доїдаючи огірковий квіток. — Ти б прислухався до неї. Розумні речі каже.

— Вона тебе боїться, — підсунувши ближче до себе тарілку зі смаженою картоплею, заперечив я. — Тому й говорить так. Як і багато інших, не таких родовитих, як ти. А ти цим користуєшся. У цих стінах ми всі рівні. Ми — маги. Майбутні маги, і після випуску кожен із нас посяде своє місце, відповідне таланту. І якщо ти скажеш, що роль першого міського лікаря може обійняти лише благородний, я дуже засмучуся. Якийсь рахівник чи збирач податків на артефакти — так. Там думати не обов’язково. А в іншому… тож ми всі тут звичайні студіоузи. Нам пощастило народитися з Даром — і це нас зрівнює. Тож перечитай якось статут академії. Корисно буде.

— Рівні, та не рівні, — губи Тамсі торкнула легка усмішка. — Але раз ти так наполягаєш… Привіт, Мікаелло. Рада нашому знайомству. Сподіваюся, ти не проти моєї присутності?

— Н-ні, — замотала головою перелякана дівчина й сіпнулася, намагаючись сидячи зобразити реверанс. — Я… ми…

— Розслабся. Я ж тебе не з’їм, — хижо усміхнулася Тамсі й, діставши з кишені мантії золоту монету, покотила її до дівчини. — Можна попросити тебе про невеличку послугу? Дуже хочу пити. Не спустишся до крамниці по яблучний сік? Скажи Карлу, що для мене — він дасть найкращий. Решту можеш залишити собі.

— Т-так, леді Ла Рука. Я миттю.

Схопивши монету, Міккі підвелася з-за столу, так і не доторкнувшись до їжі, й, віддавши короткий уклін Ла Руці, вибігла з їдальні. Трійця хлопців за столом навпроти провела її задумливими поглядами й пересіла в інший кінець зали.

— Зла ти, — похитав я головою, відставляючи порожню тарілку. — Налякала бідну дівчину. Відправила незрозуміло куди й незрозуміло навіщо. Все заради кількох хвилин наодинці зі мною? Чи приревнувала, що вона мене нагодувала?

— Досить, Ерв, — із легким роздратуванням протягнула Тамсі й поклала на стіл невеликий прямокутний камінь, вкритий в’яззю рун. Кілька постукувань гостро наточеним нігтиком по грані — і нас накриває прозорий купол. — Слідкуй за тим, що говориш і де. Навіть якби я не була благородною, за такі слова могла б з тебе спитати. І спитаю, якщо зариватимешся при свідках. За Міккі ти маєш мені подякувати. Відіславши її, я вберегла бідолашну від зайвої уваги й проблем. Ти ж не хочеш, щоб на неї насіли надто допитливі студіоузи?

— Не хочу, — погодився я, посерйознівши. — Але за що на неї насядуть? Лише за те, що вона була поруч?

— В точку, Ервіне, в точку! Благородні ніколи не розмовляють із простолюдинами, не сидять із ними за одним столом і, звісно, не ставляться як до рівних. Так було й так є, і жодні правила та положення цього не змінять. Винятки трапляються, але всі вони суто вигідні. Для благородних, звісно. І якщо я почну мило теревенити з Міккі, інші можуть замислитися — навіщо я це роблю. Що в ній такого, що змушує мене говорити з нею на рівних? Її спитають, а вона не зможе відповісти.

— А я, значить, зможу? — усміхнувся я.

— Так. Бо Міккі — простолюдинка. Звичайна дівчина, не звикла говорити з благородними в такому тоні. Вона була нею вчора, є сьогодні й залишиться нею завтра. А ти… — очі Тамсі звузилися, а на обличчі з’явилася єхидна й водночас задоволена усмішка. — Два дні тому ти був Ервіном-Дурервіном. Непомітним, нікому не потрібним талановитим сміттям. Учора став Ервіном-смертником, що перевернув академію догори дриґом. А сьогодні… хто ж ти сьогодні? І ким будеш завтра?

По спині пробіг холодок. Вона знає! Вона знає, що я не Ервін… Але як?! Хоча чому я дивуюся? Вона ж прямо на це натякнула — поведінка й манера мови. Ервін так не говорив. Навіть влаштувавши бучу в академії, він залишався простолюдином, і це прослизало в розмові. А я ж… я в принципі не звик ділити людей на слабких і сильних, родовитих і простаків — не те виховання, не те суспільство.