Роздiл 4

— Що-о-о?! Який ще, до біса, Ісі… Іса… тьфу! Язик зламаєш із такими іменами… Ти взагалі де? І хто ти?!

— Не поминай старших! — трохи стривожено мовив голос. — І що значить “хто я”? Я — Іссільквермон Попелястий! Демон вогняного плану, ловця душ, виконавець бажань…

— І найкращий працівник місяця, — хмикнув я, не втримавшись від кпинів, від чого співрозмовник поперхнувся й закашлявся. — Хоча, з огляду на те, що ти прийшов не за адресою — цей титул тобі не світить.

Можливо, мені й не варто було так розмовляти з тим, кого я навіть не бачу, але… за останню добу зі мною стільки всього сталося, що інстинкт самозбереження відмер геть. Інший світ, інше тіло, купа проблем на голову… тож навіть поява демона мене зараз не дуже вразила. Як і сам факт його існування.

Зате зацікавила сама його присутність. Це означало, що Ервін не такий уже й геній, якщо продав душу за переїзд в інше тіло. Або… ж цьому засранцю вдалося надурити саму демонічну систему? По плату ж прийшли до мене, а не до нього. До… до тіла, а не до особистості. От же ж… хитрий жучара! Гаразд… студенти, ректори, зникаючі красуні… очевидно, для повного щастя мені бракувало лише демона.

— Кхе… кхе… як це — не до того? А до кого?! Ти — Ервін Паревіус Шакле! Навіть не намагайся мене замовляти! Усі ви, людишки, однакові… укладаєте угоди, а після виконання всіляко намагаєтеся уникнути оплати. Зауважу — чесної оплати за чесну роботу. І після цього ви ще називаєте нас підлими ошуканцями?! Жалюгідні лицеміри! І ти, і сотні тисяч людишок до тебе! Знай, Ервін Паревіус Шакле, твої спроби мене заплутати не мають сенсу! Можеш змінити зовнішність, голос, думки — це тебе не врятує! На тобі стоїть мітка. Моя мітка, яка дозволить мені знайти тебе будь-де! Аха-ха-ха!

— Прекрасно! Просто прекрасно… — пробурчав я, підводячись із підлоги й знову завалюючись на ліжко. — Ну й на що ж ти її наніс, генію? Сперечаюся, на якусь частину тіла?

— Це секретна інформація, і я тобі її не скажу! — єхидно мовив демон, похрюкуючи від сміху. — Але ти можеш почати відрізати від себе по шматочку плоті, і, можливо, тобі пощастить — знайдеш мітку раніше, ніж стекнеш кров’ю! А? Як тобі таке? А потім я заберу твою душу!

— Краще б ти мізки в когось забрав. Хоч якась користь була б.

Страху перед демоном не було. Можливо, через те, що я його не бачив, лише чув. А коли загрози не бачиш — вона й лякає менше. Це як з американськими гірками чи стрибком із парашутом — страшно лише тоді, коли дивишся вниз. А якщо заплющити очі або витріщатися на мордочку подруги поруч, то вже не так і страшно.

— Образи тобі не допоможуть, Ервіне. Ними ти мене лише втомив і наблизив годину розплати. Я виконав свою частину угоди й знайшов тобі хлопця, який відповідав твоєму опису. Молодий, сильний, при грошах і користується попитом у дівчат. І я передав тобі зліпок його аури в обумовлений строк. Це було складно, але я встиг. Тож я забираю те, що тепер належить мені. Можеш сказати своє останнє слово. Якщо хочеш.

— Ти — кретин, Попелястий. Зв’яжеш мене зі своїм старшим — я на тебе скаргу накатаю. Навіть дві — за наплювацьке ставлення до обов’язків і за твою безмежну тупість!

— Це ще чому?! — в моїй голові пролунав украй здивований голос демона.

— Бо я не Ервін, ідіоте! Роззуй очі — тіло його, душа — ні. А той, хто тобі зараз потрібен, прохолоджується в моєму тілі, у моїй, бляха, квартирі, і тискає за обидві груди мою Карину! При цьому регоче з тебе, простачка, й тішиться, що всіх надурив.

— Попадос… — пролунав збоку спантеличений голос, після легкого хлопка. — І що ж тепер робити?

Я машинально скосив очі на звук і здригнувся від подиву. На столі сиділа істота, що віддалено нагадувала лепрекона з відомого фільму, тільки трохи симпатичніша й із чорним відтінком шкіри. Одягнений він був у кремовий шкіряний костюм із безліччю клепок і дрібних кишеньок, стильні лаковані чобітки без підошви з прямою шнурівкою. На голові, просто між невеликими, злегка звивистими ріжками з пірсингом-кільцями, красувалася акуратна шляпка з яскраво-червоним пером. Завершували образ шипасті напіврукавиці з грубої шкіри.

Демоненя — бо на повноцінного демона він ніяк не тягнув — звісив копитця з краю столу й, обхопивши голову руками, голосив:

— Що робити? Що робити? Що ро-о-о-обити?! Мене ж уб’ють! Ні, гірше — мене звільнять! Ні! Звільнять і вб’ють! А потім ще раз звільнять! А-а-а-а! Яка ганьба… що ж робити?!

— Я б поїв, — пробурчав я, подумки видихаючи. Здається, моя смерть знову відкладається на невизначений строк. — А тобі порадив би зав’язувати з концертом — авторитет підриваєш. Причому не лише свій, а й усього свого демонічного плану. Та ще й у очах «підлого людиська».

Якщо зараз Попелястий і викликав у моїй втомленій свідомості якісь емоції, то аж ніяк не страх чи острах. Радше співчуття й трохи роздратування — його стогнанням можна було катувати! А так, колоритний шкет здавався мені навіть кумедним. І, що головне, значно людянішим, ніж я міг собі уявити. Забери роги — й можна подумати, що на моєму столі сидить чорний карлик, а не демонічне породження.

— Ти не розумієш! Ти просто не розумієш! — схопивши себе за роги й гойдаючись уперед-назад, заволав демон. — Це… це ганьба! Втратити клієнта, та ще й не взяти з нього плату! Ганьба! На весь мій рід ганьба! Востаннє таке було три тисячі років тому, коли підлий людисько Соломон напоїв і надурив Асмодея. І ти знаєш, що з ним сталося?! Знаєш?!

— Ну і що ж? Штраф і догана з занесенням в особову справу? — знову буркнув я, сідаючи навпроти Попелястого. — І ти б не верещав так голосно. Не думаю, що в академії зрадіють демону на кшталт тебе.

— Церберове лайно! Я ще й в академії… От же ж не щастить…

— Упираюся й не бачу твоїх проблем, — запевнив я Попелястого. — Мотнися в мій світ, знайди Ервіна й витруси з нього душу. Можеш ще й мене дорогою назад закинути — на знак подяки за пораду. Справ на три копійки! Сам же щойно звідти.