Роздiл 2

— Цього не може бути… — прошепотів я, торкаючись свого обличчя. Незнайомий хлопець із віддзеркалення зробив те саме.

— Здивований? — спитав Кевін, що сидів на стільці. — Ми теж! Ми, бляха, як здивовані! Проклятий Крітервін… у нього вийшло! Усе так, як він і казав — злиняти з усього того лайна, що сам заварив. Тільки він забув додати ма-а-аленький нюанс, — збуджено тараторив лисий, — як саме розумний з іншого світу поміняється з ним місцями! Ай та Ервін! Ай та пройдисвіт! Ритуал обміну душ… Чорт, а я ж не вірив у його геніальність. Талановитий, упертий — так. Але щоб настільки… От же ж…

Хлопець говорив і говорив, час від часу проводячи рукою по обличчю, стираючи кров, що все ще капала з носа. Схоже, йому було байдуже, слухаю я його чи ні. Йому просто хотілося вихлюпнути емоції.

А я стояв біля дзеркала й відмовлявся вірити в те, що відбувається. Ця кімната, люди, мій одяг і… моя трансформація? Я намагався, але ніяк не знаходив логічної відповіді, яка б пояснила, як я міг так змінитися. Операції? Хімія? Марення! Залишилися б сліди. Та й узагалі, скільки часу потрібно було тримати мене без свідомості. Місяці? Роки? І головне — кому це взагалі потрібно?

Тож, як би свідомість не опиралася, але думки про слова того хлопця почали крутитися все частіше й уже не здавалися таким маренням.

Інший світ? Переселення душ? Академія магії? Якщо згадати, що я досі не можу зрушити з місця — у магію можна й повірити. Принаймні в неї.

— Так, гаразд, Льохо… зібралися! — подумки сказав я сам собі й, глибоко зітхнувши, подивився в дзеркало. Переді мною стояла зовсім інша людина. Надто худа й немічна, з гострими вилицями та довгим, як для хлопця, скуйовдженим волоссям. Їй-богу, цей Ервін був схожий на канонічного кіношного інтроверта-генія-айтішника, якими їх показувала кіноіндустрія десятих років. Садно на вилиці, ледь помітний загоюваний синець під правим оком. Вочевидь, суперник Ервіна був шульгою. Хоча, зважаючи на цілі кісточки на руках, то була не бійка, а побиття.

Глибокий вдих… повільний видих.

— …А головне — як красиво він звалив! — не вгамовувався Кевін. — Ляснув по носі всю аристократію й змотався! Майже по кожному пройшовся, хто його чіпляв ці пів року. Спалив карету, викупав С’ю у фонтані, ледь не прибив на дуелі Остіна. Остіна! Самого Златницького! Ай та Ервін! Ай та гадьониш! Ні, ну я ним майже захоплююся!

У грудях з’явилося тягуче відчуття порожнечі. Я починав панікувати й втрачати контроль над собою. Різка зміна обстановки, тіла та взагалі всього ніяк не вкладалася у звичний для мене хід речей. Щосекунди в голові проносилося дедалі більше суперечливих думок.

Це все марення! Або сон. Або марення у сні, і я зараз прокинуся, і все закінчиться. Або ж усе відбувається насправді, і я в повній дупі. Чорт, чорт, чорт… Що ж робити?!

Глибокий вдих… повільний видих.

Здається, трохи відпустило. З’їхав я з глузду чи ні — добре питання, але виходитимемо з гіршого: це все реально. Ітак, для початку приймемо факт — я в повній сраці. А точніше — в чужому тілі, та ще й узагалі в іншому світі. І бонусом до цього йде купа проблем, що дісталися мені від попереднього власника м’ясного костюма. Великих проблем, судячи з тарабарщини Фергуса й Кевіна. Хоча перший завжди мав проблеми з гіперболізацією будь-яких ситуацій. То він думає, що в нього алкійська лихоманка, а насправді алергія на яблука. То всім розповідає, що начерталку здати нереально, бо Липа всіх валить, а виявляється — все просто, навіть для нього. Або його вічне хизування риболовлею, коли мальок раптом перетворюється на рибину завбільшки з лікоть. От і зараз несе марення про проблеми. Тож у все це треба вірити обережно й ділити щонайменше на два. Хоча… усе це справді зробив я.

Так, стоп! Що за нісенітниця? Звідки я все це знаю? Це марення чи… суміщена свідомість. Залишкова пам’ять посудини поступово стане доступною вселеній душі, як і часткове або повне володіння Даром, аспектами й іншими здібностями.

Інформація виникла в голові сама собою. Я просто зрозумів, що знаю відповідь. Що пам’ятаю історію знайомства з Кевіном Гакко, обдарованим сиротою, якого прихистив храм Чистих, а після виявлення Дару почали готувати до вступу в академію. Про те, як уперше побачив Фергуса Піпега й дивувався його здатності впадати в паніку з приводу й без. Тоді він метався перед дверима приймальної комісії й дістав усіх своїм ниттям про те, що на небі є хмари, отже погода буде похмурою, і це вплине на рішення екзаменаторів. Мовляв, у них краєвид із вікна буде не таким прекрасним.

А ще я раптом зрозумів, що знаю про схованку в цій кімнаті із забороненими книжками й деякими рідкісними інгредієнтами — здебільшого для креслення рун і створення екрануючих полів. Схованку надійно зачаровано від сторонніх очей і навіть від артефактного виявлення аж до другої сходинки, чого із запасом вистачає для цих стін — ми ж усі тут відброси, сірість академії з мінімальним шансом на успіх. Безродні виродки, про здібності яких ніхто й не думає…

Та твою ж печенюшку! Що за маячня?! Та-а-а-ак… Дихай, Льохо, дихай… — думки плуталися. — Ти з усім цим розберешся. Думки… Спогади… Думки… Спогади… Усе в кашу перемішалося, чорт!

Так, заново. Останні роздуми не мої, а Ервіна — засранця, в чиє тіло я потрапив. Точніше, відлуння його свідомості. Щось на кшталт емоційного зліпка, накладеного на спогади й такого, що впливає на душу, яка керує посудиною… А-а-а-ар! Та що ж це таке?! Знову двадцять п’ять?! У пам’яті не просто спливає чужа інформація, а використовується як своя, рідна. Якби я не намагався зосередитись, то й не зрозумів би, що ніколи й не знав про такі речі. Тішить одне — це ніяк не вплине на мою особистість. Точніше, не повинно. Те, що не було прецедентів, не виключає такої можливості.

Мені раптово стало зле. Голова закрутилася, а свідомість попливла. Перед очима затанцювали різнокольорові кола. Щоб не гепнутися на підлогу від раптової слабкості, я схопився за дверцята шафи й буквально повис на них.