Розділ 1

Трень-трень! Трень-трень!

— М-м-м… Леш, хто тобі дзвонить у таку рань? — невдоволено протягнула крихка брюнетка під моїм боком і засунула голову під подушку.

— Не хто, а що, — сонно відповів я, намацуючи рукою тумбочку, — найгірший винахід людства — будильник.

— Вимкни його! — донеслося з-під подушки. — Навіщо ти його взагалі заводив… М-м-м… голова… Здається, останній мартіні був зайвим.

— Ну… тебе ж ніхто не змушував стільки пити. — Нащупавши проклятий мобільний і за пару дотиків вимкнувши будильник, я потягнувся й різко підвівся з ліжка. Потім підійшов до вікна й розчинив штори, наповнюючи кімнату світлом.

— Ну-у-у! Ти що робиш!? Закрий!

— Дудки! Вставай, тобі час. Та й мені, як би, теж. — Кинувши погляд на циферблат старовинного настінного годинника, я підхопив із підлоги пару шкарпеток і сів на край ліжка. Вивернувши одну і, навіщось понюхавши, почав їх натягати. — Давай-давай, Крістін, прокидайся.

— Карина, — буркнула дівчина, закутуючись у ковдру, — я Карина! І ти мені сніданок обіцяв!

— Та, якщо чесно, мені вже байдуже, як там тебе звуть. Зараз пізній ранок. Ніч давно закінчилася, і мені пора у справах, а тобі — додому. Ну або ще кудись. Не хвилюйся — таксі й сніданок я тобі замовлю.

— Е-е-е-е… у сенсі?! Ти мене виганяєш? А як же…

— Що? — не обертаючись, усміхнувся я. — Любов до гробу? Секс? Сонце, та ми з тобою познайомилися годин вісім тому. У клубі. П’яні й веселі. Нам хотілося пригод і кайфу, і будемо чесними — ми обидва їх отримали. Почали, до речі, на задньому сидінні «сонати», якщо ти забула, чим дуже збентежили таксиста. Бідолаха, ледь у стовп не в’їхав, коли ти мене осідлала…

— Козлина!

— Ну, або, як не втомлюється повторювати моя сестра, — овно звичайне. — Хмикнув я. — Досить. Є що сказати — пришли есемесками, я виберу час і прочитаю. А зараз давай без сцен — я запізню…

Бум!

Позаду мене пролунав скрип ліжка, а за мить я ледь не впав від сильного удару чимось м’яким і важким. Здається, не найкращою ідеєю було везти з села пухові подушки. Хоча відмовити бабусі мені завадили інстинкт самозбереження і бажання й далі їсти її смачні пиріжки.

— Так, поклади подушку й давай поговоримо як дорослі, адекватні люди… — почав я, повертаючись обличчям до крихкої брюнетки, що стояла навколішки, і мимоволі задивився. Оголена дівчина свердлила мене ненависним поглядом, тримала в руках подушку й, підповзаючи ближче, а я не міг відірвати очей від її ідеальних грудей із витатуйованими на них котиками. Чорним і білим.

Удар!

В очах темніє, а голову наповнює вже знайомий із частих бійок дзвін. Із подивом відчуваю, що починаю падати.

— Ого! Ну в неї й удар! Цікаво, вона спортсменка чи настільки сильно на мене образилась? — пролітає в голові, перш ніж моє тіло мішком валиться на підлогу. — Хех… добре, що ще подушкою, а не вазою.

— Кобеліна! Як же я тебе ненавиджу! — чую я й вимикаюся, отримавши ще один потужний удар по голові. Чорт… здається, в універ я таки запізнюся.

До тями я приходив повільно. Голова розколювалася й гуділа, а затерпле тіло ніяк не хотіло слухатися. У вухах стояв дзвін, крізь який долинали приглушені голоси.

— Він помер?! Прокляття! Він точно помер… Чому він не зник, як обіцяв?! Кевіне, що нам тепер робити?! Нас же тепер відрахують, Кевіне!

— Фергус, не ниєш. З нас узагалі ніякого попиту. Якщо спитають — скажемо, що коли прийшли, він уже був мертвий. І досить трястися — нам ще до чергового топати.

Чорт… звідки шум і ці голоси? — міркував я подумки, намагаючись розліпити очі. Виходило кепсько. — Не пам’ятаю, щоб вмикав телевізор… Та я взагалі майже нічого не пам’ятаю… Так… Льоха, давай напружуйся. Що в нас там було? Клуб… віскі… чорнява симпатяшка з пружною дупкою… Здається, я її таки зняв. Так, точно зняв. Як я взагалі міг таке забути?! Що ж було потім… ми прокинулись… я хотів замовити їй таксі… милі котики… а потім… потім… ух… ну в неї й важка рука! А з вигляду й не скажеш, так мене вирубити бабусиною подушкою. Але, до біса! Вона того точно варта! — хмикнув я подумки, згадуючи красуню. Крістіна, здається, її звали.

Оніміння потроху спадало. До тіла поверталася чутливість. Так я усвідомив, що все ще лежу на холодній підлозі, а мені в лопатку впирається щось тверде. Болісно так упирається.

— Слухай, Кевіне, а може підемо, а? Сховаємось у бібліотеці й просидимо там до самого ранку, а вже звідти підемо на заняття? Завтра першою лекцією історія магії. Сундук ненавидить прогульників і точно пошле когось за Ервіном. Його знайдуть, а ми ніби як і ні при чому…

— Ми й так ні при чому, — проричав другий голос, — а якщо так зробимо, то тільки підозру на себе наведемо. От що ти говоритимеш, коли нас спитають, що ми робили в бібліотеці, а?

— Так контрольна ж…

Голоси звучали дивно. Наче говорили англійською чи французькою, а мозок перекладав сам, непомітно для мене самого. Подібні відчуття в мене були після старшої школи в Честері, коли після кількох років я не завжди розумів, якою мовою зі мною говорять. Просто, не замислюючись, відповідав — і все.

Але взагалі, увесь цей шум почав мене дратувати. До того ж, треба було підривати свої кості, йти приводити себе до ладу і їхати в універ. Сподіваюсь, Мішка нікуди не пішов із моїм курсачем. Хоча… за ті гроші, що я йому заплатив, міг би й додому мені його привезти. І взагалі плювати, що він препод. Не переломиться.

Зробивши над собою зусилля, я перевернувся на бік і скривився від сотень голок, що пробігли по затерплому від довгого лежання тілу. В голові задзвеніло з подвоєною силою, і я знову почав провалюватися в небуття.

— А-а-а-а! Він поворухнувся, Кевіне, поворухнувся! Ти бачив? Бачив? Він не помер! Нам не влетить!

— Та заспокойся ти! Дістав уже… Влетить — не влетить… Може, це й не Ерв узагалі? Пам’ятаєш, що він нам казав?

— Що тілом моїм може заволодіти темний дух. І що… Та ну! Нісенітниця ж це, так? Ервін не зник, а значить нічого не вийшло. Або… вийшло…