Частина 8

          Того дня ми нарешті залагодили всі справи з документами. Коли ми виходили з будівлі школи, я відчув дивну суміш полегшення та тривоги: тепер відступати було нікуди, я офіційно став частиною цього міста.

          ​— Ну що, веди вже до своїх розхвалених друзів! — Підбадьорив мене Рейн, закидаючи рюкзак на плече.

          — Тільки не хвилюйся так, Скаю, ти ж наче на іспит ідеш, — усміхнулася Роза, помітивши, як я нервово смикаю край сорочки.

          ​Ми попрямували до нашої звичної галявини біля річки. Компанія вже була в зборі: здалеку було чути їхній сміх та звуки волейбольного м’яча. Щойно ми підійшли ближче, Пай першим відірвався від гри. Його погляд миттєво знайшов мене, а потім з цікавістю перекинувся на моїх супутників.

          ​— Привіт, Скаю! — Вигукнув він, підходячи до нас і витираючи долоні об шорти. — А це, я так розумію, твоя група підтримки?

          ​Я зробив глибокий вдих і почав знайомство:

          — Знайомтеся, це мій брат Рейн і сестра Роза. А це — Пай, — я мимоволі затнувся на його імені, відчуваючи, як обличчя знову починає пашіти.

          ​Рейн зробив крок уперед, міцно тиснучи руку Паю і прискіпливо вдивляючись у його обличчя, наче намагаючись зрозуміти, чи можна довіряти цьому хлопцеві. Роза ж навпаки — приязно всміхнулася, одразу відчувши ту особливу іскру, яка пробігла між нами.

          Поки я захоплено знайомив Розу з рештою хлопців, Рейн відвів Пая трохи вбік. Брат пильно спостерігав за мною, але його голос був притишеним і серйозним.

          ​— Мені приємно, що ти так підтримав мого малого, — почав Рейн, не зводячи з мене очей.

          — Рейне... — Пай завагався, згадуючи той випадок. — Йому нещодавно прийшло повідомлення... Він миттєво зблід, наче побачив щось жахливе. Я не наважився розпитувати, щоб не ятрити рану.

          — Це був його старий друг, — тихо відповів брат, і в його голосі пробринів смуток.

          — Можеш розповісти, що саме сталося? — Пай поглянув на Рейна з благанням. — Я просто не хочу, щоб він знову пройшов крізь це пекло.

          — Мені приємно чути, що ти так щиро за нього турбуєшся, — кивнув Рейн.

          — Скай дуже світлий і беззахисний, — промовив Пай, підбираючи слова. — Здається, доля зіграла з ним злий жарт.

          — Ти правий, Паю. Він закохався у свого найкращого друга... Але пообіцяй: про це — нікому ні слова.

          — Даю слово честі! — Твердо відповів юнак.

          — Його серце було розбите, коли той хлопець покинув Ская самого біля річки й просто пішов за своєю дівчиною. Це стало останньою краплею, — пояснив Рейн, продовжуючи спостерігати за моїми спробами здаватися безтурботним.

          — Тож він приїхав сюди саме через це? Щоб утекти?

          — Так. І я впевнений, що тут йому буде краще.

          ​Пай на мить замислився, а потім в його очах з’явилася сталева рішучість.

          — Я зроблю все, що в моїх силах, аби він знову став щасливим! — Твердо промовив він.

          ​Пай востаннє глянув на Рейна, кивнув йому і побіг назад до майданчика, щоб приєднатися до нашої команди.

          ​Я бачив здалеку, як Рейн та Пай про щось зосереджено гомоніли, а за мить мій новий друг уже мчав до нас, щоб приєднатися до гри. Брат із сестрою стояли осторонь, і я відчував на собі їхні теплі погляди. Вони спостерігали, як на моєму обличчі нарешті розквітла щира усмішка, а очі знову засяяли тим особливим світлом, яке, здавалося, згасло назавжди.

          ​Саме в цю хвилину я остаточно зрозумів: я не помилився. Мій вибір був правильним.

          ​Хоча я щодня зідзвонювався з батьками, лише мама знала справжню причину моєї втечі. Раніше наш побут був звичним: Рейн навчався в університеті в іншому місті, а ми з Розою ходили до місцевої школи в нашому поселенні. Але тепер усе змінилося. Мій світ розширився, і в ньому з’явилося місце для нових людей, які бачили в мені не просто «друга Тая», а самого Ская.

          Наше спілкування з Таєм майже повністю припинилося ближче до початку навчального року. Та одного серпневого вечора, коли ми з хлопцями втомлені, але щасливі поверталися з велопрогулянки, мій телефон знову подав сигнал. Щойно я поглянув на екран, як моє тіло мимовільно затремтіло.

          ​«Скай! Я сумую! Ти не можеш отак просто покинути свого найкращого друга і залишитися в місті!» — висвітилося на телефоні.

          ​Друзі миттєво припинили крутити педалі й зупинилися поруч. Я розповідав  їм про своє минуле, адже навчився довіряти цій компанії більше, ніж будь-кому раніше. Хлопці оточили мене щільним кільцем, і в їхніх поглядах не було осуду — лише щира підтримка та готовність до дії. Завдяки їм я раптом усвідомив: я більше не боюся. Що б не писав Тай, які б ілюзії не намагався зруйнувати — ці люди завжди прийдуть на допомогу. Тепер я мав на кого спертися, і цей захист був міцнішим за будь-які слова з минулого життя.

          ​Я спокійно поклав телефон назад у кишеню і щільно застебнув її, наче замикаючи там усі непрохані спогади. Повідомлення Тая більше не мало влади над моїм настроєм.

          ​— Ти в порядку? — Пай миттєво опинився поруч, м’яко поклавши долоню мені на плече. В його очах читалася щира готовність захистити мене від будь-якого болю.

          — Так, усе гаразд! — Я впевнено всміхнувся йому у відповідь. — Поїхали далі?

          — Ну, дивись... — Пай ще раз уважно вдивився в моє обличчя, перевіряючи, чи не приховую я смутку. — Якщо раптом відчуєш себе кепсько, ми можемо зупинитися і просто перепочити в тіні. Ніхто нікуди не поспішає.

          ​Я відчув, як у грудях розливається тепло. Ця турбота була іншою — вона не була нав'язливою, вона давала свободу бути собою. Я кивнув хлопцям, міцніше перехопив кермо велосипеда, і ми знову рушили вперед, залишаючи минуле десь далеко позаду, за поворотом галасливої міської вулиці.