Частина 7

          День промайнув непомітно. Після вечері я повернувся до своєї кімнати й нарешті зазирнув у телефон. Екран мерехтів від безлічі повідомлень у спільній групі моїх нових друзів. Проте серед них не було жодного від людини, з якою ми пліч-о-пліч ішли до спільної мети цілих п’ять років. Моя крихка ілюзія про те, що Тай напише першим, розбилася на друзки, і я мимоволі спохмурнів. Але нова компанія просто не залишала мені часу на сум.

          ​Минуло п’ять днів. Ми щодня проводили час разом, і я почав наповнювати свою сторінку в соцмережах новими фото та історіями. І саме тоді, коли я був максимально занурений у цей новий світ, прийшло воно.

          ​Я відчув, як з мого обличчя миттєво зникає фарба, а руки стають холодними. Друзі одразу помітили мою зміну й захвилювалися. Пай, який сидів поруч, м’яко поклав руку мені на плече, наче намагаючись утримати мене в реальності, щоб я не потонув у власних думках.

          — Усе добре, Скаю? Ти наче привида побачив, — тихо запитав він.

          — А-а-а... Так, усе гаразд, — я видавив із себе усмішку, хоча всередині все стислося в тугий вузол.

          ​Розмови навколо відновилися, але я більше не чув їх. У голові пульсували слова з повідомлення Тая: «Я радий, що ти знайшов нових друзів. Але не забувай про мене, гаразд? Повертайся скоріше, а то я скучив».

          Ці слова, наче гострі леза, знову роз'ятрили моє ледь загоєне серце. Він сумував? Чи він просто звик, що я завжди поруч як зручна тінь? Щоб не псувати друзям вечір, я заштовхав біль глибше і знову вдав, що уважно слухаю їхні жарти.

          Пізно ввечері, коли ми з бабусею нарешті залишилися наодинці, я відчув, що більше не можу тримати все в собі.

          — Бабусю... можна я залишуся з тобою назовсім? — Промовив я, і в моєму голосі було стільки благання, що вона одразу відклала свої справи.

          — Звісно, онучку! Навіть не сумнівайся, — вона лагідно подивилася на мене.

          — Просто я... — Я зам'явся, не знаючи, як почати.

          — Він тобі щось написав? — Прямо запитала вона, наче прочитавши мої думки.

          — Так... — Я присоромлено опустив голову, розглядаючи візерунок на скатертині.

          — Відпиши йому прямо зараз: ти залишаєшся тут через мене. Це правда, адже мені справді потрібна твоя допомога, — її голос звучав впевнено й спокійно.

          — Але він не повірить... він знає, яка ти сильна, — прошепотів я.

          — Ніколи не сумнівайся у своїй правоті, Скаю! Просто зроби це.

          ​Мої пальці швидко застукотіли по екрану, вибиваючи літеру за літерою. Я надіслав повідомлення, відчуваючи, як з кожним словом стає легше дихати: «Навряд чи я зможу скоро повернутися. Побуду тут, поки бабусі не стане краще. Їй потрібна моя допомога».

          ​Бабуся задоволено кивнула і раптом хитро всміхнулася:

          — До речі, я вже про все домовилася з твоєю мамою. Вона передала твої документи через Розу та Рейна.

          — Вони приїдуть?! — Я мало не підскочив на місці від несподіванки й радості.

          — Так. Вони хочуть на власні очі побачити, як ти тут облаштувався.

          — Це неймовірно! Я обов'язково познайомлю їх зі своїми новими друзями! — Мої очі сяяли так, як не сяяли вже дуже давно.

          — Чудово, дитинко. А тепер швидко вечеряй — і спати. Завтра буде великий день!

          Я швидко повечеряв, допоміг бабусі прибрати на кухні й побіг спати, щоб якомога швидше настав ранок — час зустрічі з братом і сестрою. Ніч промайнула напрочуд швидко, і вже вранці ми з бабусею стояли на пероні. Довго чекати не довелося. Щойно потяг зупинився і я побачив рідні обличчя, сльози самі покотилися з очей. Я міцно обійняв їх, знову відчуваючи себе маленьким і захищеним, як у дитинстві.

          ​— Ого, Скаю! — Вигукнув Рейн, відсторонюючись, щоб роздивитися мене. — Давно тебе не бачив таким... Ти наче навіть витягнувся за цей час!

          — Справді! Став просто красенем! — Усміхнулася Роза, лагідно скуйовдивши моє волосся.

          — У нього з’явилися нові друзі, він багато часу проводить на свіжому повітрі. Це все їхня заслуга! — Гордо додала бабуся.

          ​Ми вирушили додому. Поки бабуся накривала на стіл, ми з Рейном допомагали їй. Розмова текла невимушено, аж поки брат не запитав серйозно:

          — То ти справді впевнений, що хочеш залишитися і навчатися тут?

          — Так! — Відповів я без жодного вагання.

          — Сподіваюся, Тай тобі не дошкуляє? — Обережно поцікавилася Роза, пильно спостерігаючи за моєю реакцією.

          — Писав учора... — Спокійно мовив я, намагаючись тримати голос рівним.

          ​Брат із сестрою напружилися і перезирнулися.

          — І як ти? — Стурбовано запитав Рейн.

          — Я добре... А чому мені має бути погано?

          — Скаю, ми ж знаємо, як сильно він тобі подобається... — Почав був брат, але Роза різко його перебила:

          — Рейне! Не треба про це зараз!

          — Все гаразд, сестричко, — я підняв очі на рідних. — Я більше нічого до нього не відчуваю.

          ​Бабуся мовчки підійшла і міцно обійняла мене за плечі. Вона єдина знала, що ці слова — лише броня, а насправді моє серце в цю мить калатало як божевільне, видаючи мою таємницю.

          ​— Гаразд... — Перервав тяжку мовчанку Рейн. — Тоді познайомиш нас зі своєю новою компанією?

          — Звісно, познайомить! — Втрутилася бабуся, рятуючи мене від зайвих запитань.

          — Спочатку занесемо документи до школи, а на зворотному шляху обов'язково заглянемо до твоїх друзів, — підсумувала Роза.

          — Ось побачите, вони вам дуже сподобаються! — З полегшенням вигукнув я, радіючи, що тему Тая нарешті закрито.