Частина 6

          Я прокинувся напрочуд рано. З кухні вже долинав апетитний аромат свіжої випічки, а крізь прочинені двері було чути, як бабуся порається біля плити, готуючи сніданок.

          ​— Доброго ранку, бабусю! — Привітався я, заходячи в тепле, залите сонцем приміщення.

          — О, ти вже встав? Яка рання пташка! — Вона лагідно всміхнулася мені. — Швидше йди вмивайся і сідай до столу, поки все гаряче.

          ​Я слухняно побіг до ванної кімнати. Прохолодна вода допомогла остаточно прогнати залишки сну й тривожні думки, що ще вчора тягнули камінням на дно. Ретельно почистивши зуби та вмившись, я відчув приплив незвичної бадьорості. Коли я повернувся до кухні, на столі вже чекав мій сніданок, а бабуся заварювала запашний чай, вочевидь, готуючись розповісти мені про сьогоднішні плани та моїх майбутніх знайомих.

          Після сніданку я швиденько перевдягнувся, і ми з бабусею вирушили на прогулянку. Місто зустріло мене гамором і яскравістю: зовсім поруч із домом розкинувся великий парк атракціонів, виднілися вітрини крамниць, а далі зеленіла простора галявина для пікніків.

          ​Ми попрямували до річки, яка виявилася настільки широкою, що більше нагадувала справжнє море з піщаним пляжем. На березі було гамірно: діти будували замки з піску, а трохи далі підлітки з азартом грали в пляжний волейбол. Бабуся зупинилася, пильно поглянула на мене і з легкою усмішкою підштовхнула в бік майданчика:

          ​— Чого застиг, онучку? Йди-но пограй, розімнися!

          — А як же ти?.. — Я завагався, не бажаючи залишати її саму.

          — Та що я? Нікуди я не дінуся! — Вона махнула рукою в бік затінку. — Ось, посиджу на тій лавочці під деревом, поспостерігаю за тобою.

          — Добре, бабусю! — Я нарешті наважився зробити перший крок до хлопців.

          — Йди вже, грай! Не гай часу, поки сонце світить! — Гукнула вона мені вслід.

          Я з хвилюванням підійшов до хлопців і приєднався до гри. Мій страх швидко розвіявся, замінений азартом. Гра виявилася запальною: ми щиро раділи кожному очку, коли м’яч зі свистом торкався піску на половині суперників. Навіть не помітив, як втягнувся, забувши про все на світі.

          ​Раптом я відчув на собі чийсь пильний погляд. Один хлопець із нашої команди здивовано й прискіпливо спостерігав за мною. На мить мені стало ніяково, але я зробив вигляд, що нічого не помітив, і продовжив гру, намагаючись зосередитися на м’ячі.

          ​Після жаркої гри, коли сонце почало припікати сильніше, хлопці запропонували освіжитися в річці. Я з надією поглянув на бабусю. Вона, помітивши мій погляд, лагідно усміхнулася та ледь помітно кивнула на знак згоди. Ми з новими знайомими гурмою забігли у прохолодну воду, і навсібіч полетіли сліпучі бризки. За кілька хвилин ми вже пірнали по черзі, змагаючись, хто довше протримається під водою.

          ​Нарешті настала моя черга. Усі чекали, коли я занурюся. Я зробив глибокий вдих і опустився в прохолодну глибину. Коли ж винирнув, моє довге, як для хлопця, волосся, намокши, повністю закрило обличчя та прилипло до шкіри, заважаючи дихати й дивитися.

          ​Я хотів був сам поправити його, але не встиг. Чиясь тепла рука м’яко поправила мій чуб, прибираючи його вбік. Я здивовано розплющив очі й побачив перед собою того самого хлопця, який так прискіпливо спостерігав за мною на майданчику. Його погляд був уже не здивованим, а якимось особливим, уважним.

          Усі навколо дружньо всміхнулися, і напруга остаточно зникла. Ми почали розмовляти про все на світі, наче знали одне одного вже давно.

          ​— Ми тебе раніше тут не бачили... — Зауважив один із хлопців, витираючи обличчя від води.

          — Так, я тут уперше... — Ніяково підтвердив я.

          — Ти переїхав до нашого міста? — Поцікавився той самий хлопець, який щойно допоміг мені з волоссям. Його погляд залишався уважним і приязним.

          — Ні, я просто приїхав до бабусі, — пояснив я, відчуваючи, як серце заспокоюється. — Але поки що зовсім нікого тут не знаю.

          — А ти сам звідки будеш?

          — Я з невеликого поселення неподалік...

          — О, а чому вирішив покинути дім посеред літа? — З цікавістю запитав інший, але його одразу ж перебив товариш:

          — Та чого ти причепився? Людина ж до бабусі приїхала, значить, допомогти старенькій треба! Хіба не зрозуміло?

          ​Я вдячно всміхнувся і мовчки кивнув на знак згоди. Ця вигадана причина здавалася мені зараз найкращим порятунком від зайвих пояснень, які я поки не був готовий давати.

          — Ти маєш рацію! — Підхопив перший хлопець, широко всміхаючись. — Давайте дружити, новенький!

          — Так! Звісно! — Хором вигукнули всі, і цей вибух щирого захоплення змусив моє серце затріпотіти від радості.

          ​Той самий підліток, який досі пильно спостерігав за мною, зробив крок ближче і впевнено поклав долоню мені на плече. Його дотик був теплим і підбадьорливим.

          ​— Вітаю в команді! — Промовив він, зазираючи мені в очі. — І з появою нових друзів!

          ​Він весело підмигнув мені, і в цей момент я відчув, як останні крижинки в моїй душі почали танути під променями цього нового, невідомого мені раніше тепла. Світ навколо раптом став яскравішим, а річка — ще синішою.

          Я нарешті познайомився з усіма по черзі й дізнався ім’я того самого симпатичного підлітка, який не зводив із мене очей. Його звали Пай. Ми швидко обмінялися контактами та домовилися зустрітися знову найближчим часом.

          ​У ту мить я чітко відчув: саме тут розпочнеться моє нове життя. Життя, де я більше не буду «третім зайвим», не буду тінню в чиїсь парі. Нас тепер було восьмеро — галаслива, весела компанія, де кожен мав своє місце. Я подивився на це число і всміхнувся про себе. Вісімка — це ж перегорнутий знак нескінченності. Можливо, це і є знак того, що наша дружба буде тривалою, а моє зцілення — остаточним.