Частина 5

​          Ми приїхали на вокзал. Було нестерпно незвично прощатися з Рейном і Розою, знаючи, що попереду — тижні невідомості. Але в глибині душі я розумів: вони мають рацію. Мені конче потрібно вирвати Тая зі свого серця, як би боляче це не було.

          ​Я міцно обійняв їх обох, намагаючись ввібрати останню краплю домашнього тепла.

          — Пам’ятай, що ти мені обіцяв! — Тихо, але наполегливо нагадала Роза, зазираючи мені в очі. — Не зачиняйся в собі.

          — Якщо тобі щось знадобиться, будь-що — одразу дзвони мені, — додав Рейн, поклавши руку мені на плече. Його спокійний голос завжди діяв на мене як ліки.

          — Я такий щасливий, що маю вас, — прошепотів я, відчуваючи, як клубок підступає до горла. — Благаю... тільки не кажіть Таю, чому я насправді поїхав. Нехай він думає те, що ми вигадали.

          ​Брат і сестра мовчки кивнули. Потяг видав пронизливий гудок, і я зрозумів: вороття немає. Час іти вперед.

          ​Ось так я і опинився в місті. Щойно я зійшов на перон, як побачив бабусю — вона вже чекала на мене, виглядаючи в натовпі знайоме обличчя.

          ​— Ох, мій любий онучку! Нарешті ти приїхав! — Сплеснула вона руками, і в її очах засяяла щира радість.

          — Бабусю, я так скучив! — Я обійняв її щосили, вдихаючи знайомий аромат лаванди й домашнього тепла, який завжди йшов від неї. У цих обіймах я вперше за довгий час відчув себе в безпеці.

          — Ходімо швидше додому, дитино! Ти ж, мабуть, зовсім виснажився з дороги, — вона лагідно взяла мене під руку.

          ​Ми повільно йшли вуличками, і я прислухався до незвичного шуму міста. Крокуючи поруч із нею, я роздумував про те, що ця поїздка — мій шанс на порятунок. Я розумів: саме її життєвий досвід і спокійна мудрість можуть стати тими ліками, яких я так потребував. Я обов’язково запитаю в неї поради, але трохи згодом, коли моє розбурхане серце хоч трохи втихомириться в стінах її затишного дому.

          ​У квартирі панували затишна тиша та бездоганна чистота. На сонячному клаптику килима, згорнувшись калачиком, ніжно муркотіла руда киця. Бабуся заклопотано розставила на столі тарілки, і ми взялися до вечері, неспішно обговорюючи новини.

          ​— Онучку, ти так змарнів, зовсім схуд! — Вона стурбовано поглянула на мене поверх окулярів.

          — Та ні, бабусю, це просто м’язи. — Спробував віджартуватися я.

          — Поглянь на свого друга Тая, — вела вона далі, не помічаючи моєї напруги. — По ньому ж видно, що він не виснажує себе дієтами, справжній козак!

          — Бабусю… — Мій голос раптово здригнувся, а в очах миттєво закипіли гарячі сльози.

          ​Вона вмить відклала рушник і підійшла до мене, поклавши теплу долоню на моє плече.

          — Ти що, посварився з ним? — У її голосі пробриніла тривога.

          — Ні... Я просто закохався, — прошепотів я, опустивши голову. — Знаю, що це неправильно, що так не має бути...

          Я хотів пояснити більше, але вона м’яко мене перебила.

          — Не треба так гірко плакати, мій хороший. Я колись теж пройшла крізь подібне, — її голос став тихим і замисленим.

          — Ти? Але чому так боляче?

          — Бо серцю не накажеш, — зітхнула вона, гладячи мене по голові. — Воно не питає дозволу, в кого і коли закохуватися. Воно просто вибирає шлях, а нам залишається лише вчитися з цим жити.

          — Але як мені зупинити це серце? — Мій голос зірвався на шепіт, наче я благав про неможливе.

          — Проти справжніх почуттів ми безсилі, онучку, — зітхнула бабуся, і в її погляді промайнув відблиск давнього смутку.

          — Я не хочу втрачати такого друга... справді не хочу. Але й бачити його щасливим поруч із Джейн, знати, що у них стосунки — це понад мої сили. Кожен їхній погляд одне на одного наче випікає мені душу.

          — Саме тому ти маєш знайти нових друзів тут, у місті, — вона лагідно, але впевнено взяла мої долоні у свої. — Тобі потрібен простір, де ніщо не нагадуватиме про нього.

          — Але рано чи пізно я маю повернутися додому... — Я з острахом подумав про рідне поселення.

          — А хто сказав, що ти мусиш повертатися зараз? — Хитро всміхнулася бабуся. — Я залишу тебе тут, у себе! Зовсім поруч є чудова школа. Хочеш спробувати навчатися там?

          ​Я відчув, як величезний камінь нарешті звалився з моїх плечей. Можливість не бачити Тая і Джейн щодня здавалася мені найбільшим дарунком.

          — Так, бабусю! Звісно! — Я знову обійняв її, відчуваючи, як уперше за довгий час у грудях стає легше. — Дякую тобі... ти навіть не уявляєш, як мені це було потрібно.

          ​— Але як ми пояснимо це батькові та мамі? — З тривогою запитав я. Думка про їхню реакцію все ще змушувала мої руки трохи тремтіти.

          — Не хвилюйся, я все візьму на себе, — заспокійливо промовила бабуся, хитро примруживши очі. — Скажу їм, що роки беруть своє, мені стає дедалі важче давати раду господарству, а ти — мій найкращий помічник. Попрошу, щоб вони дозволили тобі залишитися тут і ходити до міської школи. Хто ж відмовить старій жінці у такій допомозі?

          ​Я відчув, як напруга останніх днів остаточно відпускає мене.

          — Бабусю, ти — мій справжній рятівник! Не знаю, що б я робив без тебе.

          — Ох, онучку, головне, щоб ти знову почав усміхатися, — вона лагідно підштовхнула мене до кімнати. — А тепер іди вкладайся, я вже постелила тобі чисту постіль. Тобі треба добре виспатися, бо завтра насичений день. Познайомлю тебе з кількома місцевими юнаками — тобі ж конче потрібні нові друзі та свіжі враження.

          ​Я кивнув, відчуваючи дивну легкість. Тієї ночі я вперше за довгий час заснув без думок про Тая, заколисаний шелестом міських вулиць і спокоєм бабусиного дому.