Частина 4

          Наступного ранку Роза сама зібрала мої речі й рішуче простягнула мені квиток. У її погляді не було вагань — лише турбота, змішана з суворістю.

          ​— Їдь! Але пам’ятай: не смій зачинятися в чотирьох стінах і сумувати! — наказала вона, зазираючи мені в очі.

          — Сестричко, обіцяю... Я спробую знайти когось, чесно, — тихо відповів я, хоча серце все ще тягнуло назад.

          — Телефон у тебе є, але не здумай сидіти в ньому цілодобово, перевіряючи оновлення Тая!

          — Добре, обіцяю. Використовуватиму його лише для знайомств із кимось новим.

          — Оце інша справа. А тепер ходімо, час не чекає.

          — Розо... а як я дістануся до вокзалу? Батько ж побачить...

          — Рейн заїде за тобою. Він уже про все знає і допоможе.

          — Добре... Але ти можеш сісти ззаду зі мною? — я з надією поглянув на неї.

          — Боїшся, що брат помітить твій стан чи почує зайве? — вона сумно усміхнулася.

          — Так... мені так буде спокійніше.

          — Гаразд, сідаю поруч. Тільки пообіцяй мені ще раз: не зупиняйся на місці. Твоє життя не закінчується на одному хлопцеві, Скаю.

​          Сестра сиділа поруч зі мною на задньому сидінні, міцно тримаючи мою руку, поки Рейн упевнено вів машину до вокзалу. Пейзажі за вікном миготіли, наче кадри зі старого кіно, яке я більше не хотів дивитися.

          ​— А що, якщо... якщо мені там справді сподобається? — Тихо запитав я, дивлячись на потилицю брата.

          — Тоді вигадаємо легенду, ніби ти перевівся туди до школи! — Підхопив розмову Рейн. Він не відривав погляду від дороги, але в його голосі відчувалася щира підтримка.

          — Але ж батько з мамою будуть категорично проти... — Сумнів усе ще гриз мене зсередини.

          — Ми про це подбаємо, не забивай собі голову, — відповіла Роза, ніжно гладячи моє волосся. — Головне зараз — щоб тобі там стало легше.

          — А як же мої друзі тут? — Я завагався, і в думках знову спливло обличчя Тая.

          — Друзі мають властивість змінюватися з часом, Скаю, — відказав брат, плавно повертаючи кермо. — Хтось іде, хтось приходить. Це нормально.

          — Але... — Я хотів заперечити, хотів сказати, що п'ять років дружби не можуть просто випаруватися, але сестра м’яко мене перебила.

          — Тобі не варто зараз так про це хвилюватися. Просто дихай, братику.

          — Ти права... — Видихнув я, заплющуючи очі.

          ​Я вперше відчув, що не мушу нести цей тягар наодинці.

          ​На щастя, брат і не здогадувався про справжню причину моєї раптової поїздки до бабусі. Він не знав, що я закохався в Тая до нестями, до того нестерпного болю, який випалює все всередині. Останні дні я відчайдушно уникав зустрічей із ним, щоразу вигадуючи безглузді виправдання: то посилався на погане самопочуття, то на термінові справи по дому, то просто на негоду.

          ​Я робив це, бо більше не міг контролювати власні почуття. Коли ми були поруч, я міг хвилинами дивитися на нього, абсолютно не чуючи, що він каже — голос Тая ставав лише фоновим шумом для моїх думок. Але щойно він перехоплював мій погляд і щиро усміхався у відповідь, у мене всередині все обривалося. У такі моменти я з жахом усвідомлював: він от-от усе зрозуміє. Його проникливість була моїм найбільшим страхом, і втеча до бабусі здавалася єдиним способом не видати себе остаточно.

​          Я ніколи не помічав, щоб Тай колись цікавився хлопцями. Хоча він обожнював футбол та волейбол, він разюче відрізнявся від інших однолітків своєю неймовірною стриманістю та якимось особливим спокоєм під час гри.

          ​Коли наша команда починала програвати, інші хлопці вибухали гнівом, нарікали на несправедливість суддів чи безкінечно скаржилися на погану гру партнерів. Але мій друг був іншим. Тай ніколи не жалівся на поразку. Навпаки — він сприймав програш як виклик і додаткову мотивацію. Це робило його помітно сильнішим у кожній наступній грі, наче невдачі лише гартували його характер. Саме ця незворушність і змушувала моє серце битися частіше, хоча я й боявся зізнатися собі в цьому.

          ​Я бачив, як його погляд мимоволі метався щоразу, коли під час змагань до нас приїжджали однолітки із сусіднього поселення. Тай постійно шукав очима одну й ту саму дівчину. Вона була невисока на зріст, тендітна блондинка з коротким хвилястим волоссям, що грайливо вибивалося з-під пасом.

          ​Він дивився на неї так, як ніколи не дивився на мене — з якоюсь особливою, тихою цікавістю, від якої мені ставало холодно всередині. Кожен такий його погляд був для мене наче удар під дих, але я не міг відвести очей, фіксуючи кожну дрібницю в її зовнішності, намагаючись зрозуміти: чим вона краща за мене? Чому саме вона змушує його незворушне обличчя світлішати?

​          Я чітко усвідомлював: він ніколи не дивитиметься на мене так, як на неї. Тай захоплювався лише цією дівчиною, а для нього я назавжди залишався просто другом. Мій єдиний страх полягав у тому, щоб не втратити його зовсім. Нехай ми ніколи не будемо разом як пара, але бути поруч, підтримувати, бачити його щодня — це було моїм єдиним спасінням.

          ​Проте як же невимовно боляче стало, коли вони почали зустрічатися. Я не хотів руйнувати його щастя, тому обрав шлях мовчазних страждань. Майже навчився тримати все в собі, аж поки вчорашня подія не добила мене остаточно. Ми сиділи біля річки, як робили це сотні разів до того, але коли до нас підійшла вона — Тай просто залишив мене одного і пішов за нею.

          ​Це був останній удар у моє змучене серце, яке щоразу стискалося від болю, варто було мені побачити їх разом. Її звали Джейн. Вони справді мали чудовий вигляд. Усе наше поселення милувалося цією парою, а я в такі хвилини тікав якомога далі — на саме узлісся. Там, прихована від чужих очей, стояла моя маленька таємна хижка. Тільки там я міг нарешті дати волю почуттям: виплакати весь свій біль і розпач, не боячись, що хтось побачить мою слабкість.