Частина 3

          ​Після сніданку я піднявся до своєї кімнати й умостився за комп’ютером, сподіваючись розчинити свої думки в цифровому шумі. Проте за двадцять хвилин у двері тихо постукали. На порозі стояла Роза.

​          — Щось сталося, сестричко? — Одразу запитав я, намагаючись надати голосу невимушеності.

          — Ми можемо поговорити? — У її голосі пробриніли благальні нотки, які змусили мене напружитися.

          — Так, звісно... Тебе щось турбує?

          — Скаю, що з тобою насправді відбувається? — Вона зробила крок усередину й уважно подивилася на мене.

          — Ти про що? — Я відвернувся до монітора, вдаючи, що дуже зайнятий.

          — Твоя вразливість, ця раптова мовчазність і відстороненість... Це лякає мене. Я ж бачу, що ти сам не свій.

          — Зі мною все добре, Розо, чесно. — Я змусив себе всміхнутися, але ця посмішка була лише маскою, щоб хоч якось її заспокоїти.

          ​Вона не пішла. Навпаки — підійшла до мого дивана й мовчки сіла поруч. Роза завжди була спостережливою. Мабуть, вона знала про все, що коїться в моїй душі, набагато більше, ніж я готовий був визнати навіть самому собі.

​          — Скай, я ж бачу, ти зовсім інший! — Наполягала Роза, не зводячи з мене очей.

          — Сестро, не вигадуй зайвого.— Кинув я і, здавшись під її натиском, сів поруч на диван.

          — Ти закохався? — Її запитання прозвучало так просто, що я на мить заціпенів.

          — Я не знаю... — Тихо відповів я, дивлячись у порожнечу перед собою.

          — Хтось іще знає про це?

          — Лише мама... і тепер ти. Але я справді не розумію, що зі мною. Мені так погано, Розо... наче всередині щось вирвали.

          — Де тобі болить? — Вона обережно торкнулася моєї руки.

          — Тут... — Я притиснув долоню до грудей, саме туди, де серце зрадницьки стискалося від кожної думки про нього.

          ​Роза зітхнула, і в її погляді з'явилося стільки співчуття, що мені захотілося знову стати малим хлопчиком.

          — Братику... Ти просто закохався.

          — Цього не може бути! — Скрикнув я, різко опустивши голову на долоні. Голос здригнувся, видаючи мій відчай.

          — Хто вона? — Обережно запитала сестра.

          — Вона?..

          — Ну, дівчина! Чи ти...

          — Сестро, благаю, не нагадуй мені про Тая! Прошу тебе! — Вигукнув я, і ці слова вилетіли раніше, ніж я встиг їх зупинити.

          — Значить... ти через нього такий? — Прошепотіла Роза, і в кімнаті запала важка, густа тиша.          

          — Я не можу... просто не можу перестати думати про нього! — Вигукнув я, і мій голос зірвався на розпачливий хрип. — Він усюди: у моїх снах, у моїх думках, у кожному подиху. Це наче хвороба, якої я не можу позбутися.

          ​— Ти закохався у свого найкращого друга? — Роза вимовила це майже пошепки, але для мене ці слова пролунали як гуркіт грому.

          — Розо, благаю, не кажи цього вголос! — Мої очі вмить наповнилися гарячими слізьми, які я вже не міг стримувати.

          — Тихше, братику, заспокойся. — Вона обережно торкнулася мого плеча, намагаючись втихомирити мою паніку.

          — Я не хочу... не хочу навіть чути його імені! — Відчаю в моєму голосі було стільки, що він здригнувся й осікся.

          — Я тебе дуже добре розумію.— М’яко промовила сестра, і в її погляді було стільки щирості, що мені на мить стало легше. — Але, можливо, вам варто просто поговорити? Ви ж завжди були відвертими.

          — Йому подобається дівчина, Розо... — Ці слова далися мені найважче, наче я ковтав розпечене скло.

          — Та сама, із сусіднього поселення?

          — Так... — Я витер сльози рукавом і відвернувся до вікна. — Саме вона.

          ​— Але ж ти маєш поговорити з ним! — Наполягала сестра, стискаючи мої плечі. — Ти не можеш носити це в собі вічно.

          — Розо, я не хочу руйнувати нашу дружбу... — Мій голос здригнувся. — Якщо він дізнається, усе те, що ми будували п'ять років, просто розсиплеться.

          — Але ти мусиш зізнатися у своїх почуттях! Не можна так катувати себе.

          — Ні! — Я не витримав і знову заридав, уткнувшись у плече сестри. — Я не зможу побачити його погляд, коли він це почує.

          ​Роза на мить замовкла, гладячи мене по волоссю, а потім тихо промовила:

          — Тоді... є інший вихід.

          — Що? — Я підвів на неї заплакані очі.

          — Давай я відвезу тебе до бабусі в  місто? Хоча б на кілька тижнів.

          — Що мені там робити? — Розгублено запитав я, витираючи сльози.

          — Відпочинеш. Зможеш познайомитися з іншими підлітками, відволічешся від цих думок...

          — А як же батько? Він нізащо не відпустить мене просто так.

          — Не хвилюйся, я про все подбаю. — Впевнено відповіла Роза. — Скажу, що бабусі потрібна допомога по господарству, а ти — найнадійніший помічник.

          — А якщо він... якщо Тай буде питати, де я?

          — Скажу те саме. Що тебе відправили на допомогу і ти повернешся не скоро.

          ​Я відчув, як у грудях нарешті з’явився бодай крихітний промінь надії. Ця втеча здавалася мені єдиним шансом зберегти залишки серця.

          — Сестричко... ти найкраща! — Я знову обійняв її, цього разу відчуваючи вдячність замість відчаю.

          Роза завжди знала, коли мені погано — вона ніби відчувала мій біль на відстані, ще до того, як я встигав вимовити бодай слово. Хоча між нами була різниця всього у чотири роки, її мудрість часто перевищувала будь-які очікування. Вона вміла бачити те, що інші пропускали повз очі, і знала, коли варто промовчати, а коли — простягнути руку допомоги.

          ​Мені неймовірно пощастило з такою сестрою. Та й взагалі, попри суворість батька чи власні страхи, я розумів: мати таку сім'ю — це справжній дарунок долі. Саме вони були моєю останньою фортецею, де я міг бути собою, навіть коли весь мій світ руйнувався через почуття до Тая.