Сповідь

Сповідь

Останні слова мертвого солдата

Моє життя — постійний пошук,

Моє життя — постійні каяття.

Було у ньому все, як квітів віник:

І жаль, і біль й безглузді маяння.

Не вистачало в нім багато квітів:

Троянди, сина і дочки...

Мені лиш вісімнадцятий минав,

А так хотілось кров вражу пролити.

Колись мене мій друг був запитав:

“За що хотів би вмерти?

А як би помирав?”

Такий безвинний і пророчий вчинок.

Я відповідь сказав:

“За Батьківщину милу!!!

Героєм хочу стати.” І далі не мовчав:

“Хочу, щоб найрідніші зі мною там були.”

Такі безвинні і такі злорадні.

І ангел смерті все це нотував.

А як підступно безневинне запитання

Зіграло в лотерею із-зо мною.

Від слів моїх мені так тепло стало,

Найщасливіша мить була тоді - 

Я уявляв як ветераном сивим

Ховатимуть мене сини і внуки.

Лежав довкола білий сніг пустелі

І стигла кров моя на ньому в темноті.

Лежав вмирав й побачив Бога силу.

Мене в лікарню швидко відвезли.

Моя душа десь близько там літала,

А тіло ще жило, але уже вмирало.

Редактори журналів позїжджались:

“Герой! Герой! І слава йому, слава!”

Приїхала і мати, молода ще - 

Сива, сива, з побитим розпачем лицем.

Останнії хвилиночки минали,

Найтяжчі у моїм житті.

Безпам'ятний, німий,

А її сльози ллялись, 

Вливались в мене ніби водоспад.

Так і помер, із найріднішими довкола:

Із матір'ю блідою як та смерть.

Мрії збулись? А де ж кохана мила?

Де діти й зграя правнучат?

Невже не проведуть в останню путь?

Із найрідніших лише батько й мати,

Ще безліч незнайомих мені лиць.

Не так хотів тоді я помирати,

Не так хотів прожити я ту мить.