В пітьмі забуття

Що це за цікава істота сидить у темному, припиленому куточку? Це я. Таке відчуття, ніби про мене всі забули, тож я тихенько причаївся і ніби чекаю своєї погибелі в цій занедбаній клітці. Та про мене не забули аж ніяк: щоразу, як застукає старий годинник, мені приносять сніданок та вечерю, щоправда, вона одноманітна.

Що таке теплий прояв любові, я давно вже забув. Як це — коли любляча рука торкається тебе та промовляє всі на світі наймиліші слова… Як мені знову згадати це відчуття та насолодитися кожним його проявом?

Сьогодні, щоправда, був незвичайний день для мене. Я міг дивитися на сонце в кінці маленької кімнати, а тут ніби те сонце виросло, і я відчув усе його тепло. Почулися якісь звуки, схожі на людські кроки. Вони наближалися — і ось уже зайшли в кімнату.

Оглядаючись навколо, я бачив невідомих людей, котрі несли мене кудись у далечінь, подалі від цього пилу та пітьми, подалі від одноманітного харчу. Можливо, на загибель, котру я так давно чекав — у цій тиші й темряві вона була найближчою до мене.

З однієї сторони я радів, а з іншої — питав себе: що таке радість і чи справді я її відчуваю? Може, це щось інше?

І от знову темна кімната, але дивні голоси та мова лунають у ній. Щось дуже знайоме, ніби рідне, але давно забуте. Увімкнули світло — незвично було бачити так багато світла, аж ніби боляче маленьким оченятам, які звикли дивитися в затхлу пітьму.

Озирнувшись навколо, я побачив знайомі фігурки — ніби дивився сам на себе, але не такого, як зараз, а набагато молодшого. Очі, щоправда, були нічим не ясніші, ніж у мене. Це все були хом’ячки. Вони були різні, і незрозуміло, навіщо їх тут зібрали. Одне було незмінним — клітка. З нового лише незрозуміла мова, котрої я не чув десятиліттями.

Так було довго… Ніхто ніколи не дізнається точно, скільки. Лише гупали двері, приходили люди, щось казали й ішли назад до тих самих дверей, з яких і заходили. Нічого дивного, нічого нового. Життя ніби хоче закрити мороком усі його дари та красу.

Але зачекайте… що відбувається? Якийсь молодий чоловік та ще зовсім юний хлопчик наблизилися до клітки, взяли її за ручку й несуть туди, звідки приходять і виходять люди.

Дивуватися чи ні? Щось чекати, а можливо, не варто? Ми знову кудись їдемо. За багато років — дуже шумно, світло, незвично. Мабуть, на краще.