Розділ 14. Білі роги, СМС із Пекла та новий початок на Ковпака

Тиша, що запала в квартирі №66, була густішою за мамин борщ Патрика. Лола дивилася на синього від фарби друга, на його простягнуті руки, готові віддати останню іскру магії, і відчувала, як усередині неї розвертається справжня прірва.

Дилема била під дих: погодишся — знову станеш хижаком, сукубою, якій вічно буде мало, а друзі стануть просто «батарейками». Відмовишся — Конотоп, архіви, забуття і розлука з тими, хто став дорожчим за весь пекельний легіон.

— Патрику… — прошепотіла Лола. Вона раптом чітко зрозуміла: вона демон, який навчився любові. Не тій спокусі, про яку пишуть у підручниках з демонології, а справжньому, колючому, сумському коханню до цього блискучого гнома, до витонченої ельфійки і до цього синього нещастя перед нею.

Замість того, щоб відкрити рот і ввібрати енергію, Лола повільно опустилася на коліна прямо в розсипані блискітки. Вона обійняла Патрика, притиснувши його голову до свого плеча. 

— Дякую, мій синій лепреконе… — її голос тремтів. — Але я не хочу. Я не хочу будувати свою силу на вашій порожнечі. Я краще буду ніким у Конотопі, ніж монстром поруч із вами.

Патрик завмер. А потім, видавши звук, схожий на рішуче «ік», він різко подався вперед. Його сині губи торкнулися її губ у незграбному, але відчайдушному поцілунку. Це не була спокуса. Це був акт чистої, добровільної віддачі.

Магія лепрекона хлинула в Лолу золотистим потоком, але сталося дивне: вона не почала її «їсти». Замість цього Лола відчула, як її власна залишкова енергія, та сама сукубська суть, починає змішуватися з магією конюшини та щирості.

Квартира освітилася спалахом, від якого Бруні закрив очі леопардовою шубою. Лола відчула дикий біль у лобі, але це був не біль руйнування, а біль росту. Її роги почали стрімко видовжуватися, але вони більше не були чорними та закрученими. Вони стали сліпучо-білими, з тонкими золотими прожилками, що нагадували коріння стародавніх дерев. Її хвіст, що раніше безсило висів, випростався і вкрився м’яким білим хутром, а на кінчику спалахнула маленька золота іскра.

Вона не стала людиною. Але вона перестала бути демоном. Вона стала чимось, для чого в сумських довідниках ще не вигадали назви.

Тим часом у люксі готелю в центрі Сум Азазель Аркадійович підскочив біля свого ноутбука «Hell-Dell». Показники на екрані зашкалювали. 

— Що за аномалія?! Джерело сили — невідоме! Рівень святості… перемішаний з перегаром?! — демон гарячково почав готувати наказ про негайне знищення об’єкта.

Він уже підніс палець до кнопки «Enter», як раптом зупинився. Він згадав Лолу маленькою, коли вона вперше намагалася спокусити плюшевого ведмедика. Згадав її очі, коли вона захищала цих ідіотів-гномів.

— Ех, племіннице… — пробурмотів Азазель, дивлячись на хвіст, що нервово сіпався. — Конотоп ти точно не потягнеш. А Пекельна канцелярія… ну, папір усе стерпить.

Він швидко заклацав по клавішах. «Помилка в системі. Об’єкт №66 визнано автономною сутністю з особливим статусом. Нагляд припинити. Податки сплачено наперед коштом конфіскованого віскі».

У квартирі №66 Лола повільно розплющила очі. Бруні стояв із відкритим ротом, Міраель усміхалася, а Патрик, наполовину повернувши свій нормальний колір, витирав губи рукавом.

Раптом на айфоні Лоли пискнуло СМС. 

Від: Дядя Азазель. 

«Звіт підправив. Канцелярія відчепилася. Роги тобі личать, хоча білий — це не тренд сезону в Пеклі. Живи вже на своєму Ковпака, сім’я — це ж, типу, святе. Люблю тебе (але якщо спитають — я цього не писав). П.С. Бруні, де мої ще 2 ящики?!»

Лола випустила телефон і розридалася — вперше за триста років, справжніми сльозами, які не випікали очі. 

— Я залишаюся! — крикнула вона, кидаючись на шию Бруні та Міраель. — Я нікуди не їду!

— Круто! — вигукнув Бруні, виблискуючи блискітками. — Але є питання… Лоло, ти бачила себе в дзеркалі? Хто ти тепер? Ти — сукуба-ангел? Еко-демон? Рогата фея Ковпака?

Лола подивилася на свої білі золотисті роги, на синього Патрика, який уже тягнувся за залишками коктейлю, і на рідні стіни двушки. 

— Не знаю, хлопці, — посміхнулася вона, і в цьому було стільки світла, що навіть сусід Леонід за стіною перестав грати і просто прислухався. — Але ми обов’язково з цим розберемося. Завтра. А сьогодні… Бруні, де там мій леопардовий халат? Треба відсвяткувати моє нове життя.

Книга закінчувалася на тому, як малинова «дев’ятка», виблискуючи в променях сумського сонця, повільно котилася дворами Ковпака, а з її вікон лунав сміх істот, які були занадто дивними для Пекла і занадто живими для Неба.