Розділ 12. Ельфійський СБУшник, бірпонг на останні гроші та зникаючі роги

Другий день випробувального терміну зустрів Ковпака низьким сірим небом, яке ніби нависало над районом, як суворий дядя Азазель над звітами про недоїмку.

Лола вирішила: «Якщо вже грати в спокусу, то по-крупному». Вона вирушила в центр, де в одному зі скляних офісів СБУ працював Іларіон — Темний Ельф. Він був ідеальним кандидатом для звіту дяді: впливовий, небезпечний, з очима кольору безмісячної ночі та ліцензією на прослуховування навіть твоїх думок про колишніх.

Вони сиділи в дорогому барі. Іларіон сипав вишуканими компліментами, які звучали як поезія раннього Середньовіччя, змішана з Кримінальним кодексом. 

— Твоя енергія, Лоло, подібна до тіні прадавнього дуба на цвинтарі забутих надій… — прошепотів він, торкаючись її руки холодними тонкими пальцями.

Лола вже приготувалася «ввімкнути» сукубу на повну, як раптом у її голові, немов заїжджена платівка, виник голос Патрика: «Лоло… ти як те тепле пиво в пластику… начебто і піниться не так, і пахне дивно, а без тебе — душа не на місці…».

Вона подивилася на Іларіона. Його флірт був бездоганним, але нудним, як інструкція до пральної машини. В ньому не було запаху мазуту з «дев’ятки», не було синьої ізоленти і не було того ідіотського, але щирого сумського хаосу.

— Знаєш, Іларіоне, — перервала вона його на середині сонета про її вії. — Ти занадто правильний. Тобі б у бібліотеці працювати, а не в СБУ. Пробач, у мене там гном у леопардовій шубі не вигуляний.

Вона встала і пішла, залишивши Темного Ельфа в стані глибокої службової розгубленості.

Лола повернулася на Ковпака, залетіла в квартиру і схопила Бруні за вухо. 

— Гноме, діставай заначку! Ми граємо не за правилами. Ми влаштуємо вечірку, від якої в Азазеля впадуть окуляри!

Бруні, Міраель і Лола поїхали в «Епіцентр» та «АТБ». Це був шоппінг у стилі «гуляти так гуляти». 

— Так, — командувала Лола, кидаючи у візок упаковки неонових кульок. — Нам потрібна фарба, яка світиться в темряві! Нам потрібні червоні стаканчики для бірпонгу, як у американських фільмах! І всі лікери, на які вистачить грошей!

Бруні з болем у серці дивився, як тануть його накопичення на нові диски для «дев’ятки». 

— Лоло, це ж останні гроші! Нам навіть на бензин до мами Патрика ледь вистачить! 

— Не ний, Бруні! Сьогодні ми — королі Ковпака! — Лола виглядала так, ніби вона вже не боялася Конотопа. Вона просто хотіла запам’ятати цей вечір.

Вони витратили все до останньої копійки. Весь багажник «дев’ятки» був забитий кульками, коробками з коктейльними парасольками та сумнівними лікерами кольору ядерного вибуху.

Потім вони рвонули в село. Коли малинова машина підкотила до воріт мами Патрика, та якраз вивішувала свіжовипрані лепреконські труси. 

— Знову ви?! — загорлала вона. — Я ж казала, ніяких дилд у моєму дворі!

Але Патрик, почувши звук знайомого деренчливого мотора, вилетів із хати з криком: «Свобода!». Він заскочив у машину прямо з мискою борщу в руках. 

— Мам, я на конференцію! — крикнув він на ходу. — Обмін досвідом по вирощуванню конюшини в умовах багатоповерхівок!

Мама Патрика тільки встигла кинути слідом йому тапок, але «дев’ятка» вже летіла в бік Сум, підскакуючи на ямах під звуки J-Pop, які ввімкнула Міраель.

Коли все привезли в квартиру, і втомлені Бруні з Патриком та Міраель пішли вниз за останньою партією кульок, Лола залишилася сама. Вона підійшла до великого дзеркала в коридорі, щоб поправити волосся.

Вона завмерла.

Її роги… вони стали меншими. Ті горді, гострі пекельні атрибути тепер ледь виступали крізь волосся, нагадуючи маленькі горбки. Вона спробувала поворухнути хвостом, але той ледь смикнувся і знову безсило повис. Її магічна сила витікала, як повітря зі старої шини.

Лола провела рукою по лобі. 

— Ось воно як… — прошепотіла вона.

Вона розуміла: вона стає людиною. Або чимось середнім. Дядя Азазель був правий: Суми вбили в ній демона. Без енергії спокуси, без гніву, без підступності її пекельна природа просто розчинилася в побуті Ковпака.

Але найдивнішим було не це. Найдивнішим було те, що її це абсолютно не лякало. Вона дивилася на своє відображення — звичайної дівчини з трохи дивною зачіскою — і відчувала таку легкість, якої ніколи не було в Пеклі.

З під’їзду долинав регіт Бруні, який знову десь зачепився своєю шубою, і матюки Патрика, який намагався не розлити рештки борщу.

Лола посміхнулася.

«Ну що ж, — подумала вона. — Якщо це мій останній день як сукуби, то нехай він буде найгучнішим у радіусі всієї області. А Конотоп… нехай спробує мене знайти серед цієї купи повітряних кульок».