Розділ 11. Курячі ніжки долі, складський штурм та студентський тупик

Перший день «демонічного аудиту» почався на Ковпака з того, що сонце невпевнено визирнуло з-за гаражів, ніби боялося отримати повістку від Азазеля Аркадійовича. У квартирі №66 панувала напружена атмосфера підготовки до «великої спокуси».

Бруні та Боріс О’Спирт засіли на кухні, розстеливши на липкій клейонці план складу «Гуртівня №1», намальований на звороті чека з пивбару. 

— Дивись, Борю, — шепотів Бруні, тицяючи пальцем у пляму від жиру. — Тут у нас вхід для смертних, там — термінал для іфритів. Але є вентиляція над цехом розливу «Пекельного перваку». Я зніму заднє сидіння в «дев’ятці», ми закинемо туди вісім ящиків, а зверху прикриємо Міраельними лопухами. 

— Бруні, ти геній кримінального світу, але є нюанс, — Боріс почухав свою ізольовану ногу, яка сьогодні чомусь ловила радіо «Шансон». — Дядя Азазель поставив там охоронця — триголового цербера, який раніше працював у витверезнику. Він не кусає, він дихає на тебе перегаром такої потужності, що ти забуваєш власне ім’я і починаєш співати гімн податкової поліції.

— Спокійно! — Бруні витягнув із кишені секретну зброю. — У мене є кісточка з цукрозамінником і флешка з піснями Михайла Круга. Поки він буде ностальгувати, ми завантажимося.

Міраель у цей час стояла біля відчиненого холодильника, в якому самотньо висіла тінь надії. Вона тримала в руках дві заморожені курячі гомілки, які виглядали так, ніби вони померли від депресії ще в минулому столітті.

— Лоло, ти впевнена, що це достатня закуска для вечірки, яка має вирішити твою долю? — запитала ельфійка, скептично розглядаючи птицю. — Якщо я їх замариную в сльозах Бруні та посиплю пилком магічної герані, ми зможемо нагодувати... ну, півтора гремліна. А твій дядя звик до фуршетів із душ праведників під соусом бешамель.

— Міро, просто зроби так, щоб вони не виглядали як докази в справі про голодомор, — відгукнулася Лола з ванної, де вона наводила «бойовий розфарб».

Лола була в розпачі. Слова дяді про Конотопський ЖЕК пекли сильніше за святу воду. Вона вирішила: «Окей, я покажу їм стару школу». В таємниці від Бруні, який би точно почав давати поради щодо «пікапу», і від Міраель, яка б зачитала лекцію про екологію стосунків, Лола вдягла свою найкоротшу сукню (ту саму, після якої в Пеклі оголосили триденну жалобу по чоловічій витримці) і вийшла на полювання.

Об’єктом став Максим — студент третього курсу СумДУ. Він стояв біля фонтану «Садко», тримаючи в руках конспект з опору матеріалів і чебурек. Лола підпливла до нього, випромінюючи такий концентрат феромонів, що в радіусі ста метрів у голубів почався шлюбний період. 

— Привіт, фізик... — прошепотіла вона, накручуючи пасмо волосся на палець. — Не хочеш показати мені, як працює закон всесвітнього тяжіння на практиці?

Максим ледь не подавився чебуреком. Через десять хвилин він уже викликав таксі, а через двадцять вони під’їжджали до його зйомної квартири на Черепіна. Лола відчувала азарт: «Ось воно! Зараз я вип’ю його енергію, дядя поставить галочку, і я залишуся на Ковпака!».

Але в під’їзді, який пахнув котами та нездійсненими мріями, щось клацнуло. Максим почав розповідати про те, як важко здати «термех» і що в нього не працює мікрохвильовка. Вони зайшли в кімнату. Хлопець нервово почав прибирати зі столу брудні шкарпетки (не такі білі, як у Бруні, а звичайні, студентські). Лола подивилася на нього — на ці розгублені очі, на плакат із рок-гуртом, на дешевий розчинний чай у чашці з надписом «Найкращий рибалка».

І тут прийшла вона. Моральна дилема. 

«Боже, Лоло, що ти робиш? — пронеслося в голові. — Ти сукуба вищого рангу. Ти зводила з розуму інквізиторів. А зараз ти збираєшся висмоктати залишки життя з дитини, у якої єдина радість — це акційна мівіна в "Маркетопті"?».

Максим підійшов ближче, намагаючись бути романтичним: 

— Ти така класна... Ти не як інші дівчата з потоку. Ти... ти справжня.

Лолу пересмикнуло. «Справжня». Ці слова вдарили боляче. Вона згадала Бруні, який біг за Міраель у леопардовій шубі. Згадала Патрика, який їв борщ у мами. Там був хаос, там був абсурд, але там було життя. А тут... тут було просто полювання на слабкого.

— Знаєш що, Максе... — Лола різко відсторонилася. — У тебе «сопромат» не зданий. І мікрохвильовка зламана. Тобі енергія потрібніша. 

— Ти куди? — розгубився студент. 

— Додому. На Ковпака. Там у мене дві курячі ніжки і гном, якого треба рятувати від цербера.

Вона вилетіла з квартири, залишивши Максима в повному ступорі. Поки вона чекала ліфт, Лола зрозуміла жахливу річ: вона провалила «день перший». Вона не спокусила жертву. Вона пошкодувала її.

Коли вона повернулася на Ковпака, біля під’їзду стояла «дев’ятка» Бруні. З багажника стирчали три ящики елітного віскі, а Бруні та Боріс, замазані сажею та мазутом, намагалися відклеїти від машини шматок Міраельного лопуха.

— Лоло! Перемога! — закричав Бруні. — Ми його зробили! Цербер тепер фанатіє від «Володимирського централу», а ми маємо складський запас на тиждень!

Лола подивилася на них — брудних, щасливих, абсолютно божевільних. 

— Ви вкрали алкоголь у мого дяді? — перепитала вона. 

— Не вкрали, а провели релокацію в межах родини! — уточнив Боріс.

Лола зайшла в кухню. Міраель уже виклала ті дві нещасні гомілки на тарілку, прикрасивши їх гілочкою кропу так вишукано, ніби це був делікатес у ресторані Мішлен. — Ну що, — запитала ельфійка. — Як побачення? Є перша душа в скарбничку Азазеля?

Лола мовчки сіла за стіл, взяла одну гомілку і почала її гризти. 

— Немає, — глухо відповіла вона. — Я безнадійна. Я відправила його вчити фізику.

З коридору долинав гуркіт — Бруні та Боріс затягували перший ящик. Азазель Аркадійович десь у центрі міста вже, мабуть, гострив перо для наказу про депортацію. Але Лола, жуючи суху курку, раптом відчула дивний спокій. Пекло може почекати. Конотоп — почекати. А от друзі, які готові зламати склад самого Азазеля заради її вечірки — це те, за що варто було боротися. Навіть якщо зброєю в цій боротьбі будуть всього лише дві курячі ніжки та синя ізолента.