Розділ 9. Пиріжкова романтика, борщ з конюшини та мамин деспотизм

У квартирі №66 панувала нетипова тиша. Лола, закинувши ноги на стіл, зосереджено гортала Badoo. 

— Так, цей занадто лисий, у цього на аватарці риба, а цей взагалі написав «привіт, як діла». Ну що за деградація? — бубніла сукуба, намагаючись висмоктати бодай краплю енергії через екран айфона. — Раніше чоловіки за один мій погляд душі віддавали, а зараз просять скинути фото ніг безкоштовно.

Тим часом на кухні відбувалося диво. Бруні (цього разу тверезий і в чистих шкарпетках) та Міраель мирно пили чай. Бруні боявся навіть дихнути в бік ельфійки, щоб не зруйнувати момент, а Міраель, здається, почала знаходити в його лисині певний «аеродинамічний шарм».

— Лоло, ми забираємо Патріка, — оголосив Бруні, підтягуючи шорти. — Він вчора намагався побитися з власним відображенням у калюжі. Йому треба до мами. В село. На реабілітацію.

Патріка, який слабко пручався і бурмотів щось про «ірландську свободу», запакували в малинову «дев’ятку». Міраель сіла на переднє сидіння, обережно пристебнувшись ременем, який Бруні зранку почистив зубною щіткою.

Дорога під Суми була мальовничою: ями, соняшники і запах надії. Зупинилися біля сільмагу «У Галі». Бруні, випроставшись на всі свої 120 сантиметрів, зайшов всередину і через хвилину вийшов з трофеєм.

— Ось, Міро… — він простягнув їй загорнутий у серветку об’єкт, що випромінював жирний блиск. — Це пиріжок з капустою. Свіжий. Галя каже, що капусту збирали за повного місяця… або просто вчора на городі.

Міраель взяла пиріжок тонкими пальцями, відкусила і заплющила очі. 

— Знаєш, Бруні… — прошепотіла вона, жуючи. — Це краще за будь-яку амброзію. В ньому є сіль землі… і, здається, трохи мазуту з твоїх рук, але це додає пікантності. Бруні мало не вибухнув від щастя. Це був успіх.

Коли «дев’ятка» підкотила до воріт хати під солом’яною стріхою (на якій чомусь стояла супутникова тарілка), на порозі вже стояла Вона. Мама Патріка. У квітчастому халаті, з бігуді, що нагадували бойові снаряди, і руками, впертими в боки.

— Приїхав! — загорлала вона так, що з сусідньої груші посипалися плоди. — Вилазь із того корита, синочку-корзиночка! Мама вже три дні молитви на віскі читає, щоб ти живим доїхав!

Патрік випав з машини, намагаючись сховатися за Бруні. 

— Мам, я не один… це мої друзі… 

— Друзі?! — Мама Патріка зміряла компанію поглядом інквізитора. — Патріку-Йосипе, ти що, зовсім мізки пропив?! Ти — чистокровний лепрекон, еліта магічного світу! А спілкуєшся з ким? З цим бородатим низькоросликом, у якого машина тримається на молитвах і синій ізоленті?! І з цією вухатою дилдою, яка, судячи з вигляду, харчується тільки росою і чужим відчуттям провини?!

— Я ельфійка вищого рангу… — спробувала вставити Міраель. 

— Ти ельфійка-недокормиш! — відрізала мама. — Вони ж на тебе погано впливають, Патріку! Ти мав золото закопувати, а ти що робив на Ковпака? Роги сукубам полірував?! Ану марш у хату! Я вже борщ зелений зварила з першої конюшини. Знімай свій зелений піджак, він смердить сумським перегаром!

— Мам, ну не при всіх… — заскиглив Патрік, але запах борщу вже почав перемагати його гордість. 

— Не мамкай мені! — вона схопила його за вухо. — Будеш сидіти на печі, поки не вивчиш усі 500 способів обманути податкову через велку! А ви, «друзі», — вона глянула на Бруні та Міраель, — забирайте свою малинку і чешіть звідси, поки я не наврочила вашому акумулятору!

Патрік, понуривши голову, пішов у хату, обернувшись наостанок з німим криком «рятуйте». Але коли він побачив на столі величезну миску борщу зі сметаною, крик змінився на тихе чавкання. Синочка-корзиночка повернувся в гніздо.

Дорогою назад у Суми Бруні та Міраель мовчали. Бруні боязко поклав руку на руку ельфійки. Та не відштовхнула. 

— Знаєш, — сказала Міраель, дивлячись на захід сонця над Пслом. — У нас все могло б бути простіше, якби ти не був гномом, а я не була ельфійкою. 

— А ми просто будемо сумськими аномаліями, — впевнено відповів Бруні. — Я буду твоїм гномом-експедитором, а ти — моєю лісовою королевою в «дев’ятці».

Тим часом у квартирі №66 Лола з розмаху жбурнула телефон у диван. — Все! — крикнула вона порожній кухні. 

— Набридло! Спокушати чоловіків у цьому місті — це як намагатися продати сніг у пеклі. Вони всі або бояться, або хочуть позичити грошей на ремонт.

Вона підійшла до вікна, подивилася на гаражі Ковпака і зрозуміла дивну річ: їй більше не хочеться пити чужу енергію. Їй хочеться просто... щоб Бруні повернув її леопардову шубу, бо вечори ставали холодними, а в Пеклі про такий екстрим її не попереджали.