Розділ 2. Зелений змій, стріла з присоскою та ірландське «кохання»

У двушці на Ковпака панувала ідилія: Шпунтик і Гвинтик язиками вилизували тарілки, а Едік-Ерос намагався підсмажити на запальничці шматок ковбаси. Раптом у двері постукали — тихо, на рівні коліна.

На порозі стояв він. Патрик О’Гура. Лепрекон, який виглядав так, ніби його щойно випрали в самогоні й висушили в центрифузі з кропом. На ньому був пом’ятий зелений піджак, одна шкарпетка і кепка, з-під якої стирчало руде волосся, схоже на стару губку для миття посуду.

— Вечір у хату, — прохрипів Патрик, тримаючи в руках порожню банку з-під маринованих огірків. — Мені Славік-ріелтор сказав, що тут здають куток для творчих особистостей. Я — Патрик. Тимчасово безробітний маг-золотошукач. Живу з мамою, але вона мене вигнала, бо я намагався перетворити її фікус на віскі. Не вийшло… фікус здох, мама лишилася.

Лола тільки хотіла вказати йому на двері (бажано за допомогою копняка), як Едік-Ерос, що якраз протирав свою стрілу-присоску, спіткнувся об Гвинтика. 

— Ой! — пискнув бог кохання. 

Стріла з вішалки полетіла по ідеальній дузі, відскочила від лисини дяді Васі, що проходив повз, і влупила Патрика прямо в перенісся. Присоска прилипла з характерним звуком «чпок».

Світ для Патрика змінився. Замість шуби леопардового принту він побачив… велетенську пляшку крафтового елю з ідеальними формами. А Лола, в яку стріла рикошетнула залишком магії, раптом побачила в замурзаному Патрику не алкоголіка, а «брутального ірландського принца з присмаком пригоди».

— О, мій смарагдовий лицарю! — прошепотіла Лола, виставляючи хвіст у формі серця. — Хочеш, я покажу тобі свої колекційні видання «Камасутри»? — Чуєш, Кришечко… — гикнув Патрик, дивлячись на Лолу ошалілими очима. — Ти така… скляна. Така напівлітрова… Мені б тебе відкоркувати і вжити всередину.

Наступні три години були вершиною абсурду. Лола вмикала спокусливий джаз, танцювала навколо швабри і шепотіла йому про вічну пристрасть. Патрик же намагався знайти на Лолі «акцизну марку» і постійно запитував, чи немає в неї всередині «градуса».

— Поцілуй мене, Патрику! — благала Лола, підставляючи губи з червоною помадою. 

— Не можу, — відмахувався лепрекон. — У тебе занадто велика горловина. Мені б горнятко… і солоний огірок замість прелюдії.

Едік-Ерос, бачачи цей жах, зрозумів, що напартачив. Він схопив Гвинтика і почав лоскотати кота, поки той не видав такий ультразвуковий «мяу», що магія стріли луснула, як мильна бульбашка.

Лола різко протверезіла. Вона побачила перед собою не принца, а рудого недомірка, який намагався гризти її шпильку, думаючи, що це корок. Патрик теж побачив замість пляшки розлючену сукубу.

— Мадонно, що це було?! — Лола вхопилася за голову. — Я що, справді пропонувала йому свою душу в обмін на танець «Яблучко»? 

— Ну… — Патрик ніяково поправив кепку. — Ти нічо так, як для безалкогольної. Але мама каже, що сукуби — це дорого по комуналці.

Вони подивилися одне на одного. Почуття, викликані Едіком, не зникли повністю — залишилася якась дивна, болюча симпатія, схожа на ту, яку відчуваєш до старого облізлого светра.

— Ладно, ірландець, — зітхнула Лола. — Будеш жити на балконі. Але якщо я почую хоч один натяк на «золоту монету» — вилетиш швидше за кур’єра-кентавра. 

— Згоден, — кивнув Патрик. — Тільки чур я сплю в коробці з-під телевізора. Там вайб як у пабі, тільки без бійки.

Так їх стало троє. Лола, Едік та Патрик. Вечорами вони тепер сиділи на кухні: Лола пила каву, Патрик — каламутну рідину з банки, а Едік намагався приклеїти присоску назад до вішалки. На Ковпака запанував мир, який порушував тільки тромбон Леоніда, що тепер чомусь почав грати ірландські джиги.