Пролог

Лола з’явилася в Сумах ефектно: прямо посеред фонтана «Садко». Фонтан не працював, але Лола все одно змерзла в хвіст. На ній були шпильки 15 см і впевненість, що цей світ підкориться її декольте. Але вона не врахувала одного — 1 січня в Сумах. Це день, коли навіть демони Пекла бояться виходити на вулицю, бо можна зустріти виживших після новорічної ночі.

Ріелтор на ім’я Славік запізнився на три години. Коли він нарешті підповз до Лоли, він виглядав так, ніби його щойно жував триголовий Цербер, а потім виплюнув, бо Славік був занадто кислим від вчорашнього «Совєтського».

— Дівчино… — прохрипів Славік, намагаючись сфокусувати очі на рогах Лоли. — У вас обруч… прикольний. Тематичний. З вечірки? 

— Це натуральне, Славік, — прошипіла Лола, випускаючи з ніздрів рожевий дим. — Де моя квартира? Я хочу спати, їсти і когось спокусити, поки в мене не відпали вуха від вашого «курортного» клімату.

Славік повів її на Ковпака. Під’їзд зустрів їх запахом хвої, петард і філософським написом на стіні: «Валера — орк».

— Дивіться, — Славік відчинив двері «двушки», де на підлозі ще лежав самотній шматочок засохлої шинки. — Євроремонт стадії «Пшонка-стайл»: золоті шпалери (місцями відклеєні), килим на стіні для звукоізоляції від сусідів-барабашок і ванна, в якій, за легендою, колись мився сам мер.

Лола зайшла на кухню. Там, у кутку, сидів Домовик, одягнений у стару шапку-вушанку, і доїдав олів’є прямо з тазика.

— О, — гикнув Домовик. — Нова хазяйка? Ти сукуб? Чи просто після вчорашнього така гарна?

— Я Лола. І я тут живу, — заявила вона, кидаючи сумочку на диван, який видав звук останнього подиху грішника.

— Ріелторські — 50 відсотків! — раптом вигукнув Славік, у якого на секунду прокинувся професійний інстинкт.

Лола просто подивилася йому в очі, і її зіниці спалахнули вогнем. Славік миттєво забув про гроші, про 1 січня і про те, як його звати.

— Квартира безкоштовно… — пробурмотів він. — Ще й за комуналку сам заплачу… Слава Пеклу!

Славік пішов, залишаючи Лолу наодинці з Домовиком, килимом і перспективою стати королевою Ковпака.

— Чуєш, Лоло, — прошамкав Домовик. — У нас тут інтернет тільки підвіконням ловить, зате сусіди зверху — справжні орки. Не магічні, звичайні, але шумлять так само. Буде весело!

Лола зняла шубу, виставила хвіст і посміхнулася. Суми ще не знали, що їх чекає.

Вона зрозуміла: щоб не задихнутися від запаху «новорічного очікування», у квартирі треба прибрати. Вона клацнула пальцями, викликаючи пекельних ховрахів-прибиральників, але замість них з вентиляції випав лише заспаний тарган у крихтах від чіпсів.

— Ну, значить, ручками, — просичала Лола, підв’язуючи хвіст, щоб не заважав мити підлогу.

Тільки вона набрала відро води, як у двері почали шкрябати. На порозі стояв дядя Вася. Він був у стані «між Галактиками»: одна штанина заправлена в носок, у руках порожня пляшка «Пшеничної», а в очах — пошук сенсу життя і похмільного розсолу. 

— Слиш, доню… — Вася гикнув так, що в Лоли завяли квіти на підвіконні. — У тебе… ік… роги відклеїлись. Чи то в мене… двійне бачення? Дай водички… бо всередині пустеля Сахара, і верблюди вже дохнуть.

Лола просто подивилася на нього своїм фірмовим поглядом «Погляд Безодні». Вася миттєво протверезів, виструнчився і замість води випив ціле відро з містером Пропером. 

— Смачно… — прошепотів він. — Хвоєю віддає. Я пішов… мені ще треба з голубами про політику перетерти.

Тільки Вася звалився зі сходів, як знизу почалося ЦЕ. Леонід, музикант у відставці, вирішив, що 1 січня — найкращий час для репетиції на тромбоні. Леонід колись грав у філармонії, але тепер грав лише на нервах сусідів. З-під підлоги полетіли звуки, схожі на те, як поранений слон намагається співати шансон. Лола не витримала, тупнула копитом по паркету, і з люстри Леоніда посипалася штукатурка прямо йому в інструмент. Музика стихла, але на зміну їй прийшов крик: 

— Мадонно! Хто там тупає, як стадо кентаврів на випасі?! Я творю мистецтво!

Лола вискочила на балкон витрусити килим, і тут з сусідського вікна висунулася бабця Степанівна (та сама, сліпа, але з «чуйкою» наскрізь). 

— Ой, хто це там так гарно килимком махає? — прошамкала вона, посміхаючись у порожнечу. — Нова сусідка? Яка ж ти, мабуть, гарна дівчинка, Лолочко! Від тебе пахне квітами і… трошки паленим цукром. Напевно, пиріжки печеш, господинька моя золота! Лола, у якої в цей момент з-під халата стирчав гострий хвіст, а очі світилися червоним, ніяково кашлянула:

— Так, бабусю… пиріжки. З вишнею. Дуже гарячі. 

— Отож бо! — зраділа бабця. — А то ходять тут всякі шльондри з рогами, а ти в нас — ангел небесний. Я ж чую — голос такий ніжний, наче в церкві дзвони!

Лола повернулася в хату, глянула на себе в дзеркало: замурзана в пилу, з шваброю, але «ангел небесний». 

— Ну все, — зітхнула вона. — Якщо я ангел, то Леонід зараз почує «Божественну комедію». 

Вона взяла швабру і почала ритмічно лупити по батареї в такт тромбону. Через п’ять хвилин Леонід здався і заграв «Мурку» в мажорі, дядя Вася заснув у під’їзді, а Лола нарешті сіла пити каву, обіцяючи собі, що завтра обов’язково спокусить хоча б кур’єра, бо цей «побут» її доконає.