Рогатий херувим, або як баба Марфа діда кляла

- Ти запізнилася.

- Для тих, хто живе вічно, не існує пізно або рано.

Кроки зовсім нечутні, лише шурхіт чорної мантії по скошеній траві видає її наближення. Він сидить за три хрести попереду, на перевернутій дубовій колоді, що править за лавку. Посувається вбік, звільняє трохи місця. Вона всміхається, сідає поруч і простягає йому пластмасову штуковину, яку до того крутила в руках.

- Подарунок.

- Ти зараз серйозно? – Він вихоплюєз її рук пластмаску – диявольські ріжки, такі можна купити в людських переходах напередодні Дня Всіх Святих – кривить губи і вже заміряється жбурнути їх подалі. Але помічає херувима – частину якоїсь помпезної надгробної композиції – й одягає ріжки на його кам’яну голову.

- Ти прийшла познущатися? Час братися до справи, – він підходить до трухлявого дерева, відламує таку ж трухляву гілочку й сідає назад, пафосно змахнувши полами мантії. – Мені не в задоволення сидіти отут з тобою.

Креслить на землі незрозумілі символи: спочатку коло, потім зірку, лінію і знову коло. Вона дістає зі складок своєї чорної мантії стару книгу. Книга настільки стара, що із палітурки сиплеться порох, а почорнілі сторінки ледь-ледь тримаються купи. Розгортає рівно посередині й майже відразу ж згортає назад.

- Усе ясно. За останні три місяці назбиралося чотири тисячі вісімсот сорок п’ять душ, із яких чотири тисячі – твої.

- Прокляття! – викрикує він і знову підхоплюється на ноги. – Чому їм всім так хочеться грішити? Праведників – одиниці, а в Пеклі вже не вистачає вогнищ і котлів для всіх цих загнаних душ. Скажи йому, чуєш, – він ходить туди-сюди вздовж колоди, спересердя стирає ногою намальовані на землі каракулі, – скажи Батькові, що з мене досить. Нехай змінює правила.

- Ти здурів? Що означає «нехай змінює правила»? – вона також зривається з місця й задирає голову догори, щоб заглянути йому прямо в очі. – Я кажу, що ці чотири тисячі належать тобі. Роби з ними, що знаєш, але це твій обов’язок.

- Обов’язок? – він схиляється вниз, так що їхні обличчя тепер майже на одному рівні. – Та що ти можеш знати про обов’язок? – і робить крок назад.

На котромусь із дерев сидить пугач. Він устигає пугукнути тричі, коли її тремтяча рука підносить стару книгу:

- Ось тут усе написано. Від початку й до самого кінця. Написано про всіх, навіть про найнікчемнішу душу, згадано про обраних і пропащих, про улюблених і проклятих. Про кожен вибір і про кожен наслідок. Тисячі варіацій. Усе тут, – кожне чітко вимовлене слово звучить ще більш виразно в лютій тиші, що запала між ними: – Я знаю все про те, що було, що буде, а що могло би бути. Це знання й моя влада над ним – ось мій обов’язок. Ти думаєш…

- Почекай. Мовчи.

- Що? Та як ти смієш мене…

- Та замовкни. Хтось іде.

Вона прислухалася: справді – чиїсь ноги човгають по вологій землі. За декілька метрів попереду, біля металевого потьмянілого хреста зупинилася зігнута постать. А далі:

- Ах ти, алкоголіку! Кіко ти моєї крови за життя випив, то тобі ма-а-а-ло. Теперка й снитиси мені будеш, – залементувала постать старечим, надтріснутим голосом. А далі здійняла праву руку із затиснутою в ній палицею й погрозила невідомо кому: померлому, пугачу чи самому Богу. – Я тобі сказала: як ти ще раз, скотиняко, мені си насниш, то… А най би шляк тебе трафив, – і несподівано для всіх зайшлася голосним плачем.

- Фу, як грубо, – скривився він і, кинувши обережний погляд у бік своєї супутниці, запитав: – Хто це?

- Баба Марфа, – прошепотіла вона. Здригнулася, кашлянула і вже голосніше продовжила: – Баба Марфа, кажу. Вона часто отак приходить…е-м-м…поговорити.

- Чому? Вона божевільна? Трохи навіжена?

- Тут похований її чоловік. У них кохання.

- Кохання?

- Так. Але вона правду каже: він був ще той…Любив випивати, правда, навіть п’яний носив їй квіти. Карти любив – одного разу програв сусідові корову. Це через нього вона так швидко посивіла. І тільки через нього так багато плакала.

- Тоді чому вона плаче зараз?

- Бо кохає.

- Але чому…?

- Оце ти ідіот, – вигукує вона і що є сили гупає його старою книгою у груди: - А тобі що до того? Чотири тисячі душ на тобі, кажу! І ні душею менше!

Він дивиться на постать старої Марфи, потім у її очі, знову на Марфу – і знову в очі.

- Гаразд. Добре. Хіба ж я не знайду в Пеклі місця ще для чотирьох тисяч?

- Чудесно, – вигукує вона, ховає стару книгу вглиб мантії і накидає на голову каптур. – Рівно через три місяці від сьогодні побачимося знову. Можливо, тобі пощастить, і грішників таки поменшає, – сміється, дзвенить, лоскоче і з легеньким подувом вітерцю зникає.