Завершальний

Розділ 8. Завершальний

Івану з кожним днем ставало все гірше. Апетит у нього завжди був хороший, але організм їжу просто не приймав. І кожного ранку він казав собі що обовʹязково піде в лікарню на консультацію але відтягував і ситуація погіршувалась. І коли вже він не міг просто ходити на ногах від болю у шлунку, а може і в печінці бо у нього було таке враження, що боліла уся середина що внутрішні органи просто горіли вогнем від дикого невідомого болю, і коли сам бачив що схуд кілограм на 20 за останні місяці, та коли вже терпіти ніяк не міг того болю, аж тоді він попросив сина Петра щоб той завіз у лікарню. Прийшовши до лікаря у кабінет сказав: «робіть зі мною що захочете, бо я більше терпіти не можу.» Після тижня важких обстежень, капельниць, процедур нічого критичного лікарі не виявили. Або просто не хотіли нічого прогнозувати наперед, Івану призначили операцію на 22 липня, під час якої мало б виявитись що є причиною болів у внутрішніх органах. Лікарі зрештою не могли сказати наперед що буде, а просто висували варіанти хвороби, це могло бути щось повʹязане із камінцями на товстій кишці чи непрохідність через забиті шлаками внутрішні органи. Організм у такому віці працює повільніше і значить всі процеси відбуваються у заповільненому темпі тому все можливо.

Операція розпочалась рівно о 9 ранку. На коридорі чекали син Петро з дружиною Яною, згодом мали підʹїхати онуки. Всі рідні переживали за Івана, молились щоб операція була вдалою і він зміг вийти з наркозу без ускладнень. Це була перша операція у житті Івана і він сам переживав не менше. Але на це йшов усвідомлено і з надією на те що нарешті ті жахливі болі пройдуть і лікарі зможуть допомогти йому знайти причину і усунути її.

Через пару годин операція була завершена. Лікарі метушились і проходили мимо родичів Івана сотні раз і ніби не помічали їх. Петро з Яною постійно то вставали коли хтось із лікарів йшов мимо, то сідали коли ті просто ігнорували і проходили далі. Петро не витримав і просто пішов на вулицю, бо переживання для нього були небезпечні і він мусив себе якось заспокоїти. І в цей момент нарешті підійшов лікар до Яни який власне проводив операцію. І прозвучали страшні слова. Яна слухала їх ніби в скафандрі на голові, ніби вуха хтось їй затуляв руками притискав а потім різко відкривав. То вона чула якісь уривки то провалювалась у страшний шум що гудів у голові. Лікар говорив що: «просимо вибачення, але на жаль ситуація крайня а нам довелось вивести колостому на зовні щоб хоч якось продовжити життя пацієнту. У нього рак останньої стадії з великим метастазами у сечовий міхур та печінку. Порятунку ніякого ми надати не можемо. У нього на диво сильний організм бо з таким діагнозом який ми виявили люди переважно не живуть. Видно рак уже багато років розростався у його організмі і тепер дійшов своєї крайньої точки. Щодо хіміотерапії то можете звичайно пройти курси, але ми радимо не робити нічого що може лише пришвидшити його смерть. Івану нічого говорити не будемо бо це може також негативно на нього вплинути. А вам вирішувати що робити далі.»

Лікар ще багато чого говорив, розказував про сучасні методи лікування і про нетрадиційну медицину і про молитву яка робить чудеса з людьми. Але Яна вже нічого не чула. Ці слова про рак останньої стадії та про те що Івану залишилось жити від 3 до 6 місяців настільки ошелешили жінку, що вона лише стояла і плакала коли лікар відійшов від неї. Вона не знала як говорити такі слова Петру, який напевне не зможе перенести таку новину, як взагалі про таке комусь говорити. Поплакавши Яні трохи стало легше. Потім підійшли Павло її з Петром син і дочка Люби – Оля  і свій біль вона змогла поділити разом із ними. Всі вони стояли під реанімацією куди перевезли Івана після операції і де мали його спостерігати наступну добу і думали кожен про своє, але всі троє не мали уявлення як діяти далі. Потім одноголосно вирішили що самому Івану таку новину не скажуть. Принаймі не відразу, щоб він зміг стати на ноги і відійти від операції та повернутись додому. Також спочатку не говоритимуть нікому навіть найближчим, Петру Яна вирішила сказати згодом, якось поступово в розмовах звести до того що вже шансу ніякого немає. Дочці Любі також не говоритимуть бо вона далеко і може не перенести одразу такої новини. А тим більше всі триматимуть язик за зубами перед дружиною Івана, Станіславою, яка найбільше переживатиме бо Іван для неї це цілий світ і всі були просто впевнені що без нього вона не житиме, просто не захоче шукати сенс у чомусь іншому.

Як важко було носити цей тягар у серці всім трьом Яні Павлу та Олі. Кожен з них щовечора засинав з думками про життя, його сенс і що воно нічого не вартує насправді. Отак прийде хвилина смерті і все, ти вже ніхто. Була людина і немає. Всі твої матеріальні цінності нічого не варті. Працюєш ціле життя, а для чого? Для кого? А потім нічні кошмари мучили усіх трьох. І таку новину вони мусили ділити хоч з кимось найближчим. І так про це помалу стало відомо найближчому оточенні, але всі хто знав розуміли щоб така новина не дійшла ні до Івана ні до його дружини ні до лишніх вух.

Ще за два тижні Івана виписали з лікарні. Сказавши що все у нього буде добре, що колостому прийдеться терпіти біля пів року а тоді прийти на консультацію знову щоб лікар оглянув. І якщо все буде добре, то її заберуть і Іван знову буде повноцінним. Бо з тою торбинкою на животі Іван себе дуже не любив, комплексував, не знав що з нею робити і як приховувати. Це було досить неприємно носити на животі у себе, вибачте, туалет. Але він надіявся що дійсно за якийсь час це заберуть і все буде як раніше. Всі хто знали, розуміли, що це вже до кінця його днів буде з Іваном. Але мовчали. Усі мовчали.