Удари долі

Розділ 7. Удари долі

І знову удар у серце Іванове.

Син Павло що проживав у Колодіївці, часто провідував батьків, йому вже було поза тридцять років і батьки просили сина щоб одружився. Бо чоловік без сімʹї нічого не варта в цьому світі. Не буде заради кого старатись, працювати та ба навіть жити. Але Павло завжди говорив що ще встигне. Була у нього декілька років назад дівчина. Але у них чомусь не склалось. І так від того часу Павло не міг ніяк знайти собі гідну партію. Видно глибоко у серце залягла йому та колишня дівчина.

Одного разу Павло приїхав до батьків і був вельми щасливий. Його брат двоюрідний, з яким вони жили по сусідству в Колодіївці придбав машину. І вони вирішили похвалитись покупкою перед Павловими батьками та перед всією родиною. Відвідали майже всіх хто жив неподалік. А вкінці ще раз заїхали до Івана та Станіслави. Павло розказав що має дівчину і хоче женитись. Але трохи пізніше, може літом, бо зараз трохи холодно, все-таки березень за вікном. Іван був щасливий почути такі слова і сказав що складатиме гроші та зробить сину весілля. І що навіть жити нехай нарешті вертається до свого дому, де приписаний і де народився.

Цілий місяць Павло з братом святкували покупку машини. Павло почав випивати горілку і часами перебирав забагато. Від чого у нього болів шлунок. Але Павло замість того щоб піти до лікарів. Займався самолікуванням. Він не знав що з ним а тому придумав собі що це просто застій у шлунку. І пив часто оцет з харчовою содою, щоб так би мовити зрухати шлунок і щоб той запрацював. Насправді у Павла була язва шлунка і тими ліками що собі видумав робив собі лише гірше і гірше. Врешті його так скрутило, що вже діватись не було куди і тітка Манька, в якої він жив пішла викликати швидку медичну допомогу щоб забрали його і допомогли. Але Павло ще накричав на тітку і сказав що машина є на подвірʹї, зараз брат повернеться і відвезе його. Але брат повернувся пізно і Павло від болю ледве тягнув ноги до машини.

У місто приїхали швидко. Але замість того щоб одразу піти до лікарні поплентались до ще однієї тітки, яка жила неподалік лікарні і працювала там прибиральницею. Вона ж бо мала знати куди саме звертатись, а можливо і лікаря доброго знає. В квартирі Павло знепритомнів. І вони нарешті викликали швидку. До тями привели швидко і Павло ще навіть сам зійшов на низ з четвертого поверху та сів у машину швидкої допомоги. Сів обіперся на тітку та закрив очі назавжди. Всі були просто шоковані і навіть лікарі. Бо від язви шлунка переважно людину мучать страшні болі що неможливо терпіти. А в нього ще й та язва лопнула і стався крововилив у внутрішні органи та зараження. Як можна таке терпіти? Ніхто не знає. Лише сам Павло знав на це відповідь, але вже не розкаже. Це найдурніша смерть із всіх смертей. Бо дійсно через дурість та впертість і можливо гордість померла людина, що навіть ще не почала жити на повні груди. А можливо в нього характер був такий, ще змалку коли батьків не було поруч, він зрозумів що нікому не потрібен і нікому жалітись на біль чи тугу. Він ще змалку привчився всього досягати сам і так прожив життя своє коротке сам опираючись та надіючись тільки на себе.

Іван думав що не переживе цієї звістки. Він бігав по хаті і кричав: «за що? За що Боже ти караєш мене?чому моя дитина мала померти швидше за мене?в чому він провинився?» розпач і біль роздирали його вже давно розшматоване серце. Але він мусив взяти себе в руки і єдине що йому давало поштовх до життя це його дружина Станіслава, якій було напевне у сто разів гірше ніж Івану. Єдина її дитина, яку вона проміняла на чужі діти і віддала сестрі на виховання, єдина кровиночка яку вона не доколисала і недопестила просто зникла з її життя. Які муки розривають її серце?Що відчуває Станіслава?

Вона і сама не знала що відчуває. Все життя вона була сильною та вміла терпіти і прощати. Вона працювала на фермі і не знала щастя справжнього. Тепер вона зрозуміла що справжнє щастя коли твоя дитина здорова і жива, а головне поряд біля тебе. Чи жаліла Станіслава? Так усім своїм серцем вона жаліла що колись віддала свого синочка на чужі руки що не зуміла знайти виходу і придумати інше рішення ніж віддати свою дитиноньку. Вона жаліла про той вчинок, але нікому навіть слова не мовила. Те саме відчував і Іван. Але і він мовчав. Той гріх вони кожного разу виговорювали при сповіді і вже протягом усього свого життя не могли позбутись того тягару.

Похоронили Павла у селі Новосілка, хоч сам він колись промовився що хотів би бути похороненим у Колодіївці. Та Іван вже не міг вчинити так як колись із дружиною. І сказав що буде тепер так як він скаже. А колись і його поховають біля сина.

І знову потрібен був час щоб минулось пережите горе. Але час спливав, а біль так і не минала. Глибоко вʹїлась вона у серця та голови Станіслави та Івана і свердлила там на зіпсованих нервових клітинах нову біду. Цілими ночами Іван не спав, а лише думав і думав. Відкриє очі і ніби спати хочеться, а як тільки заплющить повіки то думки ніби ті мурашки починають залітати в голову і бігати , нагадуючи про важкі моменти пережиті в його житті.

З того часу Іван став песимістично дивитись на життя і зовсім не хотів бачити нічого доброго в жодному хорошому дню. Крім усього цього його боліла голова щодня і він жменями пив таблетки від головного болю. Станіслава ж трималась як могла, вона все тримала всередині себе і нікому не розповідала. Завжди підтримувала Івана і була сильною стороною у їхніх стосунках. Жінка щодня виконувала роботу по домашньому господарству і лише коли доїла корів то їм могла виговоритись і поплакатись. Але більше ніхто того не бачив. Засинала вона швидко і без проблем на відміну від Івана у якого було безсоння, що вже до кінця днів його мучило. Спав він переважно зранку і вдень коли дружина робила свої завдання.