Кохання до останнього подиху

Розділ ІІІ. Кохання до останнього подиху

Надія приїхала у Новосілку іншого району та одразу почала працювати бухгалтером у колгоспі і жила в найманій хаті. Село їй одразу сподобалось, хоч не було таким мальовничим як рідна Новосілка, але навіть не так село, як люди дуже припали до серця. Всі хто їй зустрічався і з ким знайомилась були надзвичайно добрими та чуйними, усі пропонували їй свою допомогу. Подружилась вона із однією дівчиною яка теж працювала в бухгалтерії, звали її Марія, вона ж показала Наді місцевий клюб і познайомила з хлопцем Іваном. Для них це була одна зустріч що змінила все майбутнє і теперішнє. Це було кохання з першого погляду, про такі випадки не можна жартувати чи говорити неправду, бо з коханням не лукавлять. Так і тут весь вечір Іван та Надія танцювали потім йшли разом додому і простояли біля воріт Надіного будинку до світанку, за що були сварені Іван батьками, а Надія жінкою у якої проживала. Вони просто мовчали і зрідка запитували одне одного чи не змерзли, бо була люта зима і мороз тиснув біля мінус 30. Ця зустріч змінила багато в свідомості цих молодих людей. Їм було лише по 19 років, але вони вже обоє знали що жити не зможуть одне без одного. Відтепер щодня протягом року вони зустрічались і мали своє місце для зустрічей. Це було на краю села під старою вербою, гілля якої були настільки старими та важкими що прогинались аж до самого долу. Вдень там грались діти а ввечері закохані частенько ховались і усамітнювались саме під гіллям цієї верби. Родина Надії дізнавшись про хлопця і можливо майбутнього чоловіка дочки були проти їхніх зустрічей і взагалі мали намір забрати дівчину у рідне село, але Надія вперто говорила «ні». Батьки ж Івана раділи такій пасії сина і розумниця і красуня та ще й горда, бо ніяк не могла прийти до батьків Івана познайомитись, все соромилась. Цілий рік зустрічей і кохання їхнє тільки міцніло і міцніло. Іван наважився на вирішальний крок. Тремтячими губами він говорив слова, які сам не памʹятає, але в результаті Надія погодилась на одруження і вони тоді вперше поцілувались.

З весіллям вирішили не відтягувати, брати, як то кажуть, «бика за роги», поки батьки не передумали. Це була зима і перед самим весіллям снігу намело більше як на метр вгору, Іван не перелякався ні морозу ні снігу ні навіть тому що їхати потрібно буде конями за 30 кілометрів від дому. Надія ж навпаки дуже переживала, бо розуміла що тут нічого проти погоди не вдієш і що напевне весілля прийдеться відкласти. Вона просто сиділа і плакала. Але згодом витерла сльози бо почула гучну музику та шум на вулиці. Вибігла і як же зраділа, і навіть зареготалась, бо побачила як їхав її коханий весь заметений снігом на 4 парах возів і коней, музиканти весело грали на баянах та скрипках, гості пили по дорозі горілку і таким чином гріли свої тіла. Весілля в ті часи проходило майже тиждень. Кожну частину обряду наділяли окремим днем і приділяли значно більше часу як у сучасні часи. Пересувини, посаг, вінкоплетини, сам день весілля, безпосередньо, коли відбувався обряд церковного шлюбу та реєстрації у сільській раді цивільного шлюбу. Іван з Надією цими днями майже не спілкувались лише по-суті, бо зовсім бракувало часу. А вже після весілля, десь за місяць, почали згадувати хто які пісні їм співав та хто що подарував. Жити молодята вирішили у Івановому селі, бо обоє працювали там і дідо Івана обіцяв віддати обійстя своє для молодої сімʹї. Знали б вони тоді що буде приховано на тому подвірʹї та які випробування пошле їм доля…

Майже рік прожили вони на одному диханні. Душа в душу як то кажуть, ніяких сварок та непорозумінь між ними ніколи не було, все робили разом, радились та питали одне в одного думки, роботу розділяли також як по господарству та і по дому, Іван хіба що не вмів вареники ліпити, але якби Надія попросила то і цьому би навчився. Разом допомагали і батькам своїм, часто навідувались до Надіного рідного села, часто гостювали там. Батьки Надії лише усміхались та безмежно раділи такому щастю молодого подружжя і наказували подумати вже про потомство. Не раділа хіба сестра Надії, яка проте теж вийшла заміж і мала вже двоє дітей і жила щасливо з своїм чоловіком, але не бул між ними такої любові сильної та взаємної поваги і не йшло все так успішно як у Надії та Івана і житло почали будувати і гроші відкладали і веселились постійно. Почали будувати хату, бо та що була де жили дідо та бабця Івана, вже майже занепала і ледь трималась, стіни пооблуплювані, всередині зовсім не було місця лише дві кімнати. А гроші молоді люди заробляли непогані тому і вирішили будувати своє, власне житло, але все та тому ж подвірʹї. Також почали прислухатись до порад батьків щоб народити дитину. І незабаром Надія завагітніла. Вона була ще гарніша, вагітність була їй дуже до лиця. Іван щоранку прокидався перед світанком і просто любувався красою своєї дружини. Тепер всю роботу він брав на свої плечі, адже розумів що Наді потрібно більше відпочивати і берегти своє здоровʹя, але жінка не дуже хотіла щоб чоловік все за неї робив, бо і так сусіди косо зиркали і говорили що вона ледащо. Та говорили лише ті, які насправді не знали Надії. Бо ті хто хоч раз спілкувався з нею переконувались що добрішої людини годі і знайти. Вона настільки світлою була та щирою наче дитина, наче янгол. Всім завжди йшла на допомогу і не боялась ніякої роботи. А коли розпочалось будівництво власної домівки вона вагітною місила ногами глину, щоб потім випалити та зробити цеглу. Як могла так допомагала чоловікові. Та що і говорити любов у них була дійсно від Бога, щира і справжня. Немало  було і заздрісників у них. Та заздрість і наробила їм багато горя. Але про це згодом.

Наступив день пологів. Зранку Надія прокинулась вся в поту, нічого її не турбувало, але чомусь вся постіль була мокра. Згадувала може сон поганий снився але пригадати не змогла. Тихо встала з ліжка і пішла готувати сніданок для Івана. Відправила чоловіка на роботу, а сама сіла вишивати крижму для майбутньої дитинки. Вона ще не знала чи буде це хлопчик а чи дівчинка, тому нитки підбирала нейтральні, переважно білого та молочного кольорів та відтінків. І нарешті сьогодні робота була завершена. Вона дошивала останній хрестик на полотні і раптом щось штовхнуло всередині, що жінка аж вкололась голкою глибоко в палець і вийшла капля крові. Надія піднялась аж раптом з під неї потекло багато води, вона не розуміла що це і чому але сильно розпереживалась. Думала що погані справи з дитинкою, але це був початок пологів. Вийшла на вулицю і першим кого побачила це був сусідський хлопчик Василько, вона попросила щоб гукнув когось а допомогу. Незабаром її Іван   вже прибіг додому організував транспорт і віз дружину у родом. Дорогою Надія вперше злилась чомусь на Івана і він не розумів за що. Але це просто від болю вона сама не памʹятала що говорила. Народилась дівчинка через довгих вісім годин. Все було добре і обоє і дитина і матір були здорові. Весь час поки дружина Надія разом з дитиною перебували в лікарні Іван від них не відходив. Аж сварились на нього медперсонал та лікарі. Для чого тут стояти під вікнами? Краще би ішов додому виспався, бо все таки мала дитина прийде додому і не знати чи дасть потім поспати. Але Іван і слухати нічого не хотів, він просто милувався своїми дівчатами. Виписали з лікарні на сьомий день. Надія  одразу запитала у чоловіка як би він хотів назвати донечку. І відповідь була просто неймовірна. Він сказав що не важливо яке імʹя ти дружино вибереш, але я був би радий якби це було щось повʹязане з тим почуттям що є між нами. Так і вирішили назвати Любовʹю. Маленьке чудо повністю змінило звичний для подружжя графік доби. Тепер ніч у них була пора для колисання та співів над колискою а день замість того щоб поспати коли спить дитинка мусили працювати вдвічі більше. Декілька перших місяців вони тримались як могли, підлаштовувались під дитину, яка відмовлялась вночі спати. Але потім зрозуміли що без допомоги не обійтись. Покликали на допомогу матір Іванову Розалію, яка проте протрималась лише дві ночі і пішла сказавши «я не знаю як ви витримуєте». Але донечка підростала і помалу батьки перевчили її спати вночі, а вдень гратись та веселитись. Крім роботи звичної було ще багато клопотів біля роботи навколо будинку, який помаленьку виростав. То цеглу випалити, то в ліс за дровами, то землю вивести, то сміття. Але батьки ніколи не забували про свою крихітну дитинку і кожного дня по черзі читали на ніч казку, чи просто співали колискову. Іван дуже любив співати і мав гарний голос і тому Надія цю важливу роль віддавала чоловікові.