Родина Завальські

Розділ ІІ. Родина Завальські

У селі Новосілка Підволочиського району жив собі селянин Григорій і дружина його Марія. Вони були поляки по національності і жили як усі селяни в ті часи середнього класу. Мали невелике господарство і четверо дітей дві дівчини та два хлопці. Діти росли здорові та веселі. Всі як один любили працювати і допомагати батькам. Попідроставши почали батьки радити їм відповідні партії для одруження. Найстарший Петро взяв собі за дружину польку Розалію із сусіднього села і оселились недалеко від батьківського дому. Наступним одружився його брат Павло теж з полькою і поїхав жити у Польщу і на цьому контакти з ним завершились. На початку він присилав батькам листи та гроші. Але з часом у своїх клопотах почав забувати про рідний дім. Потім пішла з дому і донька Анастасія, одружившись не далеко від дому вона найчастіше навідувалась і питала порад у батьків і до самої смерті опікувалась ними. Одна тільки Оксана не могла вийти заміж, бо була трохи мовчазною і самі батьки не змушували і не заставляли її йти заміж. Вони бачили як дівчину ніби щось мучить і не дає спокою. Насправді мучила Оксану хвороба, назви якої ніхто не знав, але сама дівчина не признавалась у своїх проблемах і тому ходила такою мовчазною. Заміж вона вийшла вже після 35 років. Дітей своїх у неї не було, а тільки прийомні, чоловікові діти. Яких вона любила ніби своїх. Оселилась вона теж у Польщі і жила там до старості. Отже, всі діти окрім Петра, жили далеко від батьків і свою увагу ми зупинимо саме на цьому чоловікові.

Петро був чоловіком строгим, точним та заощадливим. Вмів читати та писати на відміну від своєї дружини. Розумів поверхнево бухгалтерську справу і багато односельчан рахувались з ним, поважали Петра за його мудрість та обдумані вчинки. Жінка його Розалія була доброю душею, любила сильно свого чоловіка і що б там не було виконувала його побажання. Трохи навіть боялась Петра, бо мав суровий вигляд та грубий голос і поважний тон. Але Розалія на це не дуже звертала увагу, вона просто любила. Дуже любила куховарити та пекти торти. Їжа з під її рук виходила надзвичайно смачна, що би вона не готувала чи то звичайна яєчня, чи то вареники а чи голубці, все смакувало і можна було в прямому значенні облизувати пальці. Не кажучи вже про торти та короваї. Які ж вони виходили у неї високі пишні та ароматні. Любила вона цю справу. Хоч часу на своє захоплення було не багато. Адже важка робота в колгоспі ланковою витягувала усі сили і відбивала усяке бажання після роботи що-небудь творити на кухні. Звичайна вечеря, але завжди смачнюча! Пізніше народились сини, старшого назвали Йосипом, а молодшого Іваном. Сини стали радістю для батьків, виховували їх у строгості та дисципліні. Привчали до роботи змалку. Немало хворіли, як і більшість дітей в дитинстві. Мати трудилась в поті чола і все встигала, а коли хворіли її діти то ніби втрачала реальність часу і з роботи завжди відпрошувалась, щоб доглядати за дітьми, за що отримувала догани від влади і сварки від чоловіка, який не розумів і не сприймав слабких духом людей. І говорив що дитина якщо має жити, то буде жити і додаткових піклувань не варто для неї старатись. І в таких ситуаціях Розалія часто йшла наперекір долі і навіть не одноразово йшла з дому, але потім поверталась, бо розуміла що це її чоловік і її сімʹя. Хлопці  підростали і вже ходили у школу, росли такими, як їх вчив батько, строгими, розумними та відважними хлопцями. Вони повертались якраз із школи, коли почули крик на подвірʹї, швидко прибігли до хати і почули дитячий плач. На ліжку лежала їхня мати і на руках в неї була дитина, це була дівчинка, їхня сестричка Оленка. Вона була така маленька і симпатична що братики по-черзі хотіли її тримати на руках, звичайно до моменту її плачів. А плакала вона частенько. З народженням донечки багато змінилось у їхньому житті. Навіть батько подобрішав, частенько залишався біля немовляти і співав колискові, коли нікого не було вдома. Допомагав дружині купати та пеленати, з синами проводив більше часу за розмовами. Вони стали справжньою дружньою родиною, якій можна було позаздрити. І їм, таки,  на жаль, заздрили. Заздрість взагалі одна з найгірших рис яка може поселитись у серці людини. Бо тоді ти перестаєш помічати себе і свої здобутки, а тільки те й робити що думати про чуже і те чуже здаватиметься кращим і того чужого мало що захочеться для себе, а й виникне бажання знищити чуже добро. Люди, моліться, щоб ніколи у ваших серцях не було заздрості!

Оленка виросла і вже навіть їй доручали одну важливу роботу – пасти корови та вівці. Пасовисько було трохи далеко від дому, але дівчинка любила це заняття. Близько з природою, можна в ліс побігти і назбирати квітів, чи суниць, можна до річки скупатись, або грати в піжмурки з друзями у печерах. Весело проходило дитинство, особливо літом. Не раз корова заходила так далеко що дівчинка не помічала цього за іграми та забавами з друзями. Так що потім доводилось виправдовуватись перед батьками та шукати ту корову, якщо пощастить десь в лісі, а як ні – в сусідніх селах. Батьки сварили Оленку, але ніколи не били.

Старші ж брати в час, коли сестричка пасла корів, та вчилась самостійності, кожен виробляв свій характер та волю. Найстарший Йосип мав хист та талант до творчості, любив писати, малювати, читати. Мріяв стати журналістом, але не з першої спроби і навіть не з другої йому це вдалось. Спочатку відслужив у армії, потім працював трохи в колгоспі і йшов вперто йшов до своєї мрії до своєї мети. Він нікому не розповідав про свої плани, всередині у серці, далеко-далеко, зачаїв цей секрет і знав, що колись все-таки він стане великою людиною і писатиме всю правду про навколишню дійсність, розкаже людям про те, який насправді гарний світ. Людина що живе з мрією наче птах, який летить та думає що він коли-небудь стане орлом, він не ділиться своїми бажаннями з іншими птахами, бо знає що вони можуть не зрозуміти.  Та й розповівши ти ніби вже частину своєї мрії здійснив і далі не захочеться по справжньому боротись і зможеш втратити саму суть мрії. Не можна розповідати про свої мрії, а летіти до неї, не стояти на місці, а летіти і летіти, і саме тоді зможеш її реалізувати. Стати як той птах вільним. І так вийшло у Йосипа. Він поступив на омріяну професію, навчався, зрідка приїжджав додому бо навчався у іншій області та гроші доводилось економити, щоб купити книжку чи зошити й ручки. Бо батько завжди навчав: «не викидати намарне гроші, бо їх важко заробити, а легко потратити». Ці слова він памʹятав завжди. Цікаво та вдало проходили його студентські роки. Прийшов час практики де зміг хлопець спробувати та показати свої вміння свій талант. І Йосип повернувся у рідне село. Не скажемо одразу, але досить швидко, він оволодів письмом та став кореспондентом районної газети. Спочатку районний центр був недалеко і він міг насолоджуватись роботою і бувати вдома. А коли район перенесли за 30 кілометрів від домівки тоді прийшлось зовсім не солодко. Тільки уявіть, кожного дня ногами проходити таку величезну відстань на роботу і додому. Шлях трохи скорочував, бо йшов полем, але від того не легшим була дорога а ще важчою, бо це ж поле. Іноді дощ, а зимою це взагалі проблемно. Зими були не як тепер, від листопада до березня лежав сніг і тиснув мороз і не було можливості найняти транспорт бо його просто не було стільки, як в сучасному світі. Та було і таке що неодноразово блукав до світанку полями, не знаходячи потрібного шляху, повертаючись з роботи пізної ночі. Іноді навіть сльози навертались і приходила думка змінити професію, але лише на мить. Потім сили знову повертались до Йосипа.