Возз'єднання

Андрій ходив кімнатою мотелю з телефоном у руці, нервово перебираючи в голові фрази для початку розмови. Дивно, але він тільки зараз зрозумів, що до 'знайомства' зі своєю дружиною зовсім не готувався. Весь цей час йому здавалося, що варто лише розправитися з іншими етапами плану, і потрібні слова прийдуть самі собою. Тепер же похід крізь тесмос здавався йому дрібницею. Розум видав цілу низку можливих варіантів, від банального 'привіт, як справи?' до пафосної маячні на кшталт 'чутки про мою смерть були дещо перебільшені'. Зрештою, мандрівник втратив терпіння і просто набрав номер. Він знав цю жінку з самого дитинства, ще одна розмова з нею не мала стати проблемою.

– Алло, хто це? – Запитав ніжний голос, який мандрівник не сплутав би з жодним іншим.

– Марто... Це я, – тільки й зміг вичавити із себе Андрій до того, як відчув клубок у горлі.

На тому кінці лінії повисла тиша.

– А-андрію? – Голос Марти затремтів, як на морозі.

– Так, сонечко. Андрій, він самий, – чоловік не зміг стримати посмішку.

З того боку щось загриміло. Здається, Марта схопилася на ноги. І тут же на іншосвітянина посипався град запитань: як він вижив, де він, чому телефонує лише зараз. Чоловік ще ніколи не бачив у ній такого завзяття. На його очі навернулися сльози, а всередині раптом виникло непереборне бажання розповісти їй усе до останньої деталі. Про його рідний світ, про трагедію, про план і навіть про Скрея з його хвостатою подругою. Адже саме Марта була тим, хто завжди був готовий вислухати Андрія, навіть коли його слова здавалися повною маячнею.

Але тут щось його втримало. Важко сказати, чи був це договір зі Скреєм, дивна віра в долю або побоювання того, як відреагувала б дружина на чоловіка з іншої реальності. Як би там не було, замість слізного зізнання Андрій раптом почав розповідати про те, як дивом вижив в автокатастрофі. Іноземець повідав, як його викинуло на берег у сусідній державі, де його знайшли місцеві рибалки і надали допомогу, як він пережив кілька операцій, а потім довго відновлював пам'ять після травми голови. Щастю Марти не було меж.

– Рідненький мій... Я ж знала, завжди знала, не сумнівалася ні на хвильку! – Повторювала вона зі справжнім тріумфом у голосі.

Заради цього й справді варто було перетнути хоч увесь тесмос за раз. Наступні кілька хвилин мандрівник намагався заспокоїти дружину, яка плакала від щастя, адже їм ще треба було вирішити, що робити далі. Дітям Марта зголосилася повідомити сама, щойно вони повернуться зі школи, а особисту зустріч вирішили запланувати на наступний день. До того часу Андрій встиг би залагодити всі справи, пов'язані зі спонтанним переїздом, і дістатися до рідного дому. Вони говорили ще з півгодини, здебільшого ділилися історіями та переживаннями, які сковували їх останні два роки. Пообіцяли одне одному, що все тепер буде як раніше, і жодній аварії більше не вдасться їх розлучити.

– До зустрічі, люблю, – нарешті сказав Андрій і закінчив дзвінок.

Невеликий смуток від закінчення бесіди змінився теплим почуттям, ніби серце чоловіка знову забилося після довгої зупинки.

Весь день новоспечений житель Терри-009 витратив на підготовку до зустрічі. Він придбав пристойний, але недорогий костюм – більша частина коштів, що залишилися після переходу, пішла на подарунки родині. Потім укотре повторив основні відмінності норм поведінки цього світу. Це виявилося нескладно, адже на побутовому рівні різниця крилася в дрібницях: знак ‘перемога’ тут показували чотирма пальцями замість двох, інтернет часто називали мегамережею, а слова ‘помідор’ не існувало взагалі, місцевим вистачало томату. Також Андрій повторив і свою легенду, навіть відрепетирував її перед дзеркалом, щоб ні в кого не виникло сумнівів щодо існування рибалок, втрати пам'яті та операцій. Від цієї сценки виникло дивне відчуття. Чомусь знову згадалося кладовище, а образ дружини на секунду здався неясним і далеким. Але лише на мить, після якої Андрій продовжив готуватися до возз'єднання, від якого залежало все його життя.

В обід четверга мандрівник уже крокував до дверей власного будинку, який бачив уперше. У його руках були квіти, а рюкзак за спиною зберігав цілий набір подарунків. Двері відчинила Марта в фартусі – мабуть, ще не закінчила готувати вечерю. Вони з півхвилини мовчки стояли й дивилися одне на одного, не в силах порушити тишу, а потім поринули в обійми. Із сусідньої кімнати вибігли діти, їхні радісні вигуки заповнили весь будинок.

– Тату, тату! – Максим із криками обхопив ногу Андрія так, що той ледь не впав.

Діана ж на секунду застигла в дверному отворі й поправила окуляри. Немов не вірила, що перед нею й справді стоїть батько. Андрій покликав її до себе, не приховуючи радості, але тут же й зупинився. Йому раптом здалося, що за очима ерудованої дитини сховалася підозра. Можливо, вона побачила у вигляді батька щось таке, що відрізняло його версію з Терри-001 від місцевої, або їй підказала загадкова за своєю суттю інтуїція. Темноволоса дівчинка поправила окуляри, важко видихнула і нарешті видала:

– Нарешті, ми на тебе так чекали! – І кинулася до нього як і Макс, поки по її щоках стікали сльози.

Сім'я була в повному складі – забуте відчуття, про яке Андрій після автокатастрофи марив кожен божий день.

– Ну годі вам, дайте татові хоч розбутися! – Усміхнено наказала Марта, – зараз усі підемо у вітальню і будемо вечеряти, там поспілкуємося скільки влізе. Давайте-давайте, пішли.

Андрій подякував дружині за розуміння і ще раз обійняв дітей, після чого залишився в передпокої один. Зовсім ненадовго, лише щоб зняти верхній одяг і розпакувати подарунки, але навіть це зараз здалося трагедією. Мандрівник швидко одомашнив свій вигляд та переключив увагу на рюкзак. Тихенько розстебнув блискавку і тут же завмер. Крім подарунків всередині на нього чекала чорна куля, зсередини якої долинало тьмяне сяйво. Він забув викинути корал. Хоча сьогодні ж проходив повз річку. На жаль, думки про легенду з операцією і рибалками так сильно зайняли його розум, що він зовсім забув про дивний артефакт. Скрей не говорив нічого про небезпеку цієї штуки, та й за добу з нею нічого не сталося, але пояснити таке сім'ї було б нелегко. Водоймищ поруч із будинком не було, залишалося тільки заховати річ десь подалі, поки не випаде нагода її позбутися.