Глава 6. Вечір

— Ви, Остапе, брат Назара? А ви, Анастасіє, дружина Остапа?

Високий чоловік та бліда дівчина похмуро кивнули. Вони не помилилися квартирою.

— Проходьте. Я Кіра, дружина Назара.

Анастасія перечепилась через поріг. Остап притримав її, але не припинив пропалювати Кіру зловісним поглядом. Поки всі сідали за стіл, вона прошепотіла Назару на вухо:

— Твій брат гірший, ніж я думала.

— Не хочу його виправдовувати, але він наче тільки привітався?

— Ти просто не знаєш, але... Я майже переконана, що сьогодні він нічого поганого не казатиме.

Передбачення Кіри справджувалось. Перші двадцять хвилин. Вона й не думала, що можна так довго обговорювати погоду.

— Ти нічого не казав про одруження, — похмуро озвався Остап.

— Ти рідко цікавишся моїм життям. Ми тихо розписались. Не хотіли шуму.

— Дивно...

— Дивно, що ви постійно ставите під сумнів чужий сімейний стан, — буркнула Кіра.

Остап, що два тижні тому залицявся до неї на роботі та ігнорував брехливі слова про чоловіка, підтиснув тонкі вуста:

— Якби всі одружені носили обручки, то питань до них не виникало б.

—  Анастасіє, ви такої ж думки? — замість різкої відповіді, Кіра перемкнула увагу на дівчину.

Бліда рука, що тримала склянку, затряслась й ледь не пролила сік на молочну скатертину. Анастасія  нечутно пробурмотіла:

— Думаю, в цьому є сенс.

Остап відклав виделку:

— То як ви познайомилися?

— В ліфті.

— Біля машини, — одночасно з Назаром відповіла Кіра.

Остап викривив вуста та зверхньо цокнув язиком. Він не сумнівався, що виявить брехню.

— Ми познайомились, коли ти розвантажував речі та попросив мене подивитися за ними. Я пам’ятаю.

— То була наша друга зустріч, — Назар посміхнувся. — Вперше ми зустрілися в ліфті. Ти була навантажена сумками та якимсь приладдям. Я ще допоміг донести освітлювач.

Кіра закусила губу. Вона тоді мала жахливий вигляд!

— А як ви зблизились?

— На мій балкон постійно падали речі Кіри. Так потроху й зблизились. Хоча, якби не це, можливо, ми зійшлися б раніше. Вона мені одразу сподобалась.

У двері подзвонили.

— Це напевно мій брат, — почервоніла Кіра встала з-за столу.

Анастасія з такою силою стиснула виделку, що кісточки тонких пальців побіліли.

— Богдане, коли зайдеш, прошу, не роби дурниць.

— Як на мене, я більш виважена людина, ніж ти, — насмішкувато озвався Богдан з тарілкою фаршированої картоплі в руках. — Проходь, Алісо, — дівчинка несла миску з варениками.

Кіра ще не бачила, щоб обличчя Богдана так різко втрачало колір.

— Богдане, познайомся. Остап — брат Назара. А це… Його дружина Анастасія. Мій брат Богдан.

— Дуже, — він скрипнув зубами, — приємно, — йому хотілося жбурнути тарілку на підлогу. Але він лише з гучним стуком поставив її на стіл.

Анастасія протерла серветкою чоло та щось зашепотіла на вухо Остапу.

— Так, — він підвівся, — нам вже час. Хочемо ще заїхати до родини Насті. Дякуємо за гостинність.

Коли за ними зачинилися двері, пригнічений Богдан безсило впав на стілець.

— Я сліпий осел. Я ж хотів з нею одружитися…

— Не засмучуйся, — тихо прошепотіла Аліса. — Коли я виросту, то я одружуся з тобою.

Богдан натягнуто посміхнувся.

— Що сталося? — Назар щиро не розумів, що відбулось. — Чому всі поводилися так дивно і ворожо?

— Остап — мій колишній керівник. Зранку звільнив мене. От якою треба бути свинею, щоб звільнити людину на новий рік? Ну, а Настя — дівчина Богдана. Сподіваюсь, вже колишня.

— Я зрозумів, — Назар зітхнув. — Але Остап — однаково моя родина. Мені дуже неприємно це вислуховувати.

Богдан хотів сказати щось грубе, але Кіра стиснула його долоню.

— Я розумію. Мені шкода, що вечір вийшов... невдалим. Ми підемо, — вона потягнула брата та Алісу на вихід. — Хочеш з нами?

— Ні.

Вдома Кіра увімкнула розважальне шоу та разом з Богданом та Алісою взялася прикрашати сосну.

— Мені телефонував Андрій, — зізнався Богдан, коли дівчинка відійшла. — Він у лікарні.

— Боже, що сталося?

— Апендицит. Вже все гаразд, завтра відвідаємо його.

— Добре…

— І ще. Аліса — його донька.

Кіра ошелешено почухала потилицю:

— Він ніколи не казав, що має дитину.

— Мабуть, боявся тебе сполохати.