Глава 5. Пес

Невдовзі Назар, якому вдалося потрапити додому та перевдягнутися, знову відчинив двері, які вже ніхто навіть не замикав на замок. Аліса разом з Богданом дивилась «Шрека» на планшеті. Ніхто не обернувся, коли Назар зайшов до кухні.

— Я приніс зарядку.

— О, клас, — Богдан встав з-за столу, але погляду від екрана не відвів. — Алісо, де твій телефон?

— У куртці. Зараз принесу, — вона неохоче підвелася.

Богдан поставив мультфільм на паузу:

— Назаре, у тебе є борошно?

— Так, трохи є.

Аліса обійшла Назара, віддала Богдану телефон та повернулась за стіл.

— А можеш, будь ласка, позичити? Ми з Алісою хочемо зробити імбирне печиво.

— Добре, зараз принесу.

Втомлена Кіра повернулась додому в костюмі Ельзи. Ноги гуділи від затісних балеток, а обличчя боліло через усмішку, що пустила в дію м’язи, які використовувалися вкрай рідко, якщо не атрофувалися.

Кіра прийняла душ й перевдягнулась у теплу сукню молочного кольору. Вона залишила костюм з перукою на комоді біля комп’ютера й попрямувала до затишної компанії на кухні.

Але варто їй було зупинитися перед дзеркалом в коридорі, як вхідні двері відчинилися й повз неї пробіг шоколадний ретривер. Назар з тканинною сумкою завмер на порозі.

Кіра пів хвилини непорушно спостерігала, як пес радісно качався на килимку в кімнаті.

— Це твій пес?

Назар заперечно хитнув головою:

— Він сидів перед дверима, коли я підійшов.

— Чудово.

— Тобі личить ця сукня.

Кіра опустила очі та заправила за вухо коротке темне волосся:

— Дякую.

— Я переставив сім-картку до старого телефону. Телефонував брат, обіцяв бути за пів години. Ти не передумала?

— Не передумала. Зараз візьму каблучки, — Кіра обережно обійшла пса, що весело махав хвостом, й дістала з верхнього ящика комода коробочку з каблучками. Одну з них вона одразу надягла на палець, а другу — віддала Назару в коридорі.

— Це борошно? — Богдан, що вийшов на звуки голосів, забрав у Назара сумку з продуктами. — А нащо все інше?

— Раптом ще щось закінчиться. Щоб не бігати двічі.

— Дякую! — раптово радісний Богдан насурмився. — Ми намагалися додзвонитися до тата Аліси. У нього телефон поза зоною.

— Клас, — Кіра сперлась спиною на стіну. — Ще й собака в кімнаті до цього всього.

— Жартуєш?

— Не віриш, то подивись.

Богдан обережно зазирнув до кімнати:

— Вау.

— Поцікався в Аліси, чи не має вона алергії на собак. І поки не забула, хвилин за десять сюди прийде Санта. Він швидко привітає Алісу, подарує маленький подарунок та піде. Я про все домовилась. Тільки коли Санта йтиме, віддай йому костюм, що лежить на комоді.

— Угу, — відчужено кивнув Богдан. — А ти куди?

— Грати роль відчайдушної домогосподарки. До речі, — Кіра забрала зі столу фотоапарат. — Раптом нові родичі поцікавляться, чим я захоплююсь. Ходімо, — вона взулася та взяла пакет з капцями.

— Але ж ви скоро повернетесь? Ми майже все приготували. Тільки печиво лишилось.

— Якщо раптом ні, можете з Алісою після привітання Санти спуститися до нас. Так? — вона питально глянула на Назара.

— Так, звісно. Але не думаю, що вечеря з моїм братом триватиме більш як годину.

— В будь-якому разі потім можемо всі разом повернутися святкувати сюди.

Богдан поставив сумку на підлогу:

— А якщо Андрій приїде? Коли ми всі будемо внизу.

— Ти йому не телефонував? Він досі їде? Залиш тоді на дверях записку, що ми у квартирі внизу. Все, я пішла. Якщо що, телефонуй.

У світлій квартирі Назара Кіра боялась зайвий раз поворухнутися. Меблі, речі та навіть страви на столі були виставлені ледь не під лінійку. Патологічна акуратність. Не дивно, що чужі речі на балконі його доводили до сказу.

— Коли у тебе день народження? Щоб я знав, якщо раптом питатимуть.

— Вони настільки прискіпливі? Дев’ятнадцятого грудня. Але можеш назвати будь-яку дату, я погоджуся з нею.

Пролунав дзвінок. Ще один. І ще. Наче хтось повис на дверному дзвінку.

— Це точно брат, — Назар встав з-за столу, але Кіра його зупинила:

— Я відчиню. Наче я хазяйка. — Їй самій стало смішно, коли вона усвідомила, що всю святкову вечерю за неї вдома готував молодший брат з малознайомою дитиною.

У коридорі Кіра почула гучний сміх зі сходового майданчика.

— Добрий вечір.

Варто їй було відчинити двері, як посмішки на обличчях гостей застигли й перетворилися на гримаси.