Глава 4. Робота

— Гаразд.

Богдан, що варив вареники, скосив глузливий погляд на Кіру.

Назар розгублено завмер:

— Ти згодна? І навіть не запитаєш перед ким та навіщо?

Вона сполоснула руки:

— Згодна. Перед ким і навіщо?

Ситуація ставала дедалі абсурднішою.

— Перед братом. Та його дружиною. Вони щороку приїжджають напередодні нового року, щоб привітати зі святом та нагадати, що я помру на самоті.

— Які неприємні люди, — Кіра взяла виделку, щоб розім’яти м’якуш картоплі. — Тоді може одразу удам дружину, а не дівчину?

Богдан, що прислухався до тихої розмови, подавився шматком сира та закашлявся, а Назар ледь не впустив лосося на підлогу. Це така саркастична відмова чи максимально дивна згода?

— Я не думаю, що це…

— Погоджуйся. Я ж погоджуюсь, — вона посолила картоплю. — Я навіть в ящичку маю парні каблучки, схожі на обручки. На ділі, звісно, біжутерія з медичного сплаву та все ж.

У двері подзвонили. Збентежений активністю Кіри Назар хотів першим вискочити з кухні, але романтично налаштований Богдан його випередив:

— Я відчиню!

За хвилину він повернувся та розчаровано кивнув за спину:

— Це до Назара. Відчиняти двері.

— Прекрасно, — Назар поклав лосося у змащену олією форму та відкрутив кран, щоб вимити руки: — Я вже посолив та посипав спеціями. Залишилось тільки вичавити лимон та накрити фольгою.

— Добре, я зрозумів, — Богдан виловив з каструлі готові вареники. Коли за Назаром зачинилися двері, він розрізав лимон: — Ти б хоч секунду повагалась перед тим, як погодитись. Він навіть видихнути після питання не встиг.

Кіра відмахнулась:

— Ти сам казав, що я сьогодні зможу реалізувати два пункти з трьох.

— Я казав інше.

— Дитина у мене є, чоловік скоро повернеться. Якби ще робота сама мене знайшла…

— Я тобі ще раз кажу, я казав інше. Та й не факт, що дитина з чоловіком залишаться хоча б до першого січня.

Черговий дзвінок у двері. Цього разу Богдан лише зневірено озирнувся на коридор.

— Якщо це робота, то я знову почну вірити в дива, — Кіра витерла руки та вийшла з кухні.

— Добрий вечір, — за дверима виявився високий худорлявий чоловік з пишними каштановими кучерями. — Я Сергій, — в очах Кіри він не помітив впізнавання, тому уточнив: — Я ваш сусід. Живу на дев’ятому поверсі.

— Ви шукаєте фотографа?

— Взагалі я з іншим питанням, — Сергій розгублено запустив долоню у волосся. — А звідки ви знаєте?

— Я не знаю. Просто чогось спало на думку.

— Моя SMM-агенція зараз у пошуках фотографа. Якщо можете когось порадити…

— Куди скидати портфоліо? — Кіра дістала з кишені смартфон. Якщо робота сама стукає у двері, не варто гаяти ані хвилини!

Сергій почухав скроню:

— Давайте я введу номер та пошту, — за мить в його руках був смартфон з відкритими нотатками. — Але я однаково з іншим питанням, — він повернув телефон та продовжив: — Розумієте, у наших доньок сьогодні не тільки новий рік, а й день народження. Ми замовили аніматорів — Санту та Ельзу з «Крижаного серця». І так вийшло, що Санта приїхав, а дівчина, яка мала зіграти Ельзу, сьогодні зламала ногу. Чи не могли б ви зіграти Ельзу? Ви молода та гарна, костюм у нас є, слів там небагато. Я заплачу.

Кіра потерла пальцем нижню губу. Якщо вона відмовиться зараз допомогти, навряд чи її портфоліо відкриють у новому році.

— Гаразд. Що треба робити? Коли починати?