Глава 3. Пропозиція

— А можна подивитися, який у тебе телефон?

П’ятнадцять секунд Аліса вагалась, але зрештою кивнула та простягнула мобільний.

— О, у мене в дитинстві теж була Nokia, — Кіра посміхнулась. Але варто було повернути телефон нижньою стороною вгору, як ностальгічна радість згасла. — Я не маю такої зарядки.

Назар підійшов з-за спини та окинув роз'єм швидким поглядом:

— Я маю. Тільки вдома.

— Чудово. — Знову все упиралось в майстра, що мав би відчинити двері. — Алісо, а звідки ти знаєш, що тато має бути тут?

— Мені так Марина сказала.

— А хто така Марина? — Кіра почала хвилюватися, що зараз завалиться натовп гостей, на який десь в іншій квартирі чекає самотній батько Аліси. З іншого боку, не довелося б думати, що робити з дитиною.

— Моя тьотя. Тільки вона молода, — серйозно уточнила Аліса, наче тьоті бували тільки старі. — І красива.

— А де вона зараз?

— Вона завела мене до під’їзду та побігла на потяг, — Аліса шмигнула червоним після морозу носом та дістала з кишені куртки зім’ятий папірець. — Це ж ваша квартира? — вона розрівняла мокрий від снігу клаптик та невпевнено простягнула його.

Хвилину чи дві Кіра зосереджено вивчала намальовану дорослою рукою схему. Якщо вірити підпису, то квадратик в центрі — ліфт, від якого коридорами вела стрілка до її дверей.

— Номеру квартири немає, — зауважив Назар.

— Бачу, — Кіра торкнулась підборіддя кісточками пальців. — А як ви зайшли до під’їзду? Ви дзвонили до квартири?

Аліса заперечно хитнула головою:

— Ми зайшли, коли хтось виходив.

— Чудово, — Кіра повернула їй мобільний та папірець. — Так… Тоді ти поки знімай куртку та роззувайся. А ми пошукаємо твого тата. Або зарядку для телефона, щоб зателефонувати йому.

— Я можу тут почекати, — Аліса притиснулась рюкзаком до дверей.

— Сонечко, не вигадуй. Роззувайся, мий руки та проходь до кухні, — Кіра відсунула дверцята шафи та дістала вішалку. — Давай курточку.

— До кухні? — невдоволено поцікавився Богдан, який не збирався няньчити чужу дитину. Скоро шоста, а їжу на святковий стіл готувати ще мінімум дві години!

Кіра сховала одяг та взуття до шафи, провела Алісу до ванної та повернулась до Богдана:

— Ти бігатимеш поверхами та шукатимеш квартиру, до якої не потрапила дитина?

— Я не вмію спілкуватися з дітьми. Що я з нею робитиму?

— Приготуйте щось разом. Ти ж хотів собі помічника на кухні. Навчи її всього, що знаєш та вмієш.

— Ти зараз жартуєш?

Він навіть старшу сестру не зміг навчити готувати. Яка мова може йти про дитину?

— Якщо треба, я можу посидіти з Алісою або обійти сусідів, — запропонував Назар.

— Дякую. Тоді Назар може залишитися з Алісою, а ми з тобою підемо поверхами. Я піду вгору, а ти — вниз, — Кіра сковзнула до кімнати та за хвилину повернулась з фотоапаратом. — Треба обійти тільки квартири, які знаходяться над та під нами.

— У мене на кухні все вариться, шкварчить та палає! Я не можу залишити їжу.

— Тоді сиди з їжею та дитиною, — вона відвернулась від Богдана та зазирнула до ванної. — Алісонько. — Дівчинка, що вже помила руки, стояла біля раковини та боялась поворухнутись. — Виходь, не бійся. Скажи, ти не проти, щоб я тебе сфотографувала? Я хочу піти до сусідів, щоб дізнатися, чи немає там твого тата та, чи не знає хтось його і тебе. Легше буде, якщо я зможу одразу показати твою фотографію.

Аліса обережно кивнула.

— Чудово, тоді стань, будь ласка, отут, — Кіра невагомо торкнулась плеча дівчинки, підвела її до світлої стіни та швидко зробила фото. Вона глянула на результат на маленькому екрані та посміхнулась. — Ти така красуня. Проходь на кухню. Богдан тобі приготує чаю, щоб ти зігрілась з морозу.

Кіра проігнорувала витягнуте обличчя Богдана та повернулась до кімнати. Вона сіла за комп’ютер та увімкнула принтер.

— Нащо професійне фото? — Назар зупинився за спиною та глянув на монітор, на якому за мить з’явилась фотографія наляканої дівчинки. — Можна було просто на телефон сфотографувати.

— А потім його розбити, — Кіра зосереджено клацала по клавішах. — Хочу заразом зробити оголошення та повісити його у під’їзді, якщо раптом пошуки ні до чого не приведуть. І тобі дам надруковане фото. Ти ж без телефону зараз.

Невдовзі Кіра та Назар зі стосом оголошень вийшли з квартири. Вони домовились, що Кіра почне з першого поверху, а Назар — з останнього двадцять другого. Питатимуть і про Алісу, і про можливого майстра. Як зустрінуться десь посередині, то й повернуться до Богдана. Якщо, звісно, не знайдуть родичів Аліси раніше.

За сорок хвилин надія повернути дитину до нового року до батьків почала згасати. Кіра повісила оголошення у під’їзді, ліфті та на двох сусідніх будинках, що відрізнялись виключно літерою в кінці однакового номера. Раптом тьотя Марина переплутала не поверх, а будинок. Якщо не поверх та будинок одночасно.

— Яка ти розумниця! — коли Кіра відчинила двері, з глибини квартири долинув радісний голос Богдана.