Глава 2. Дівчинка

Назар написав записку та пішов на шостий поверх, щоб закріпити її на дверях. Кіра попередила, що не замикатиме замок.

— Я не розумію, — Богдан зняв з плити каструлю з картоплею. — Нащо ми чекаємо на Андрія, якщо тобі подобається сусід?

— А я не розумію, звідки у тебе час на вигадки, якщо навіть пюре для вареників досі не готове, — Кіра задумливо завмерла перед відчиненим холодильником. І що вона хотіла дістати?

— Ти так вмовляла його залишитись…

— Краще ти скажи мені, нащо ми чекаємо на Андрія, якщо більше ніхто не прийде.

Обличчя Богдана витягнулось:

— Ти ж була не проти, щоб я його запросив.

— Я була не проти, щоб він розчинився в компанії. Якщо ж ми будемо втрьох...

— Та може Настя таки приїде, — Богдан налив теплого молока до каструлі та дістав картоплем’ялку з ящичка.

Кіра лише скривилась:

— Ще краще. Ви вдвох голубитиметеся, а я не знатиму куди подітися.

— Ти сама зранку скаржилась, що у тебе ані роботи, ані родини, ані дитини немає. Андрій закоханий у тебе по самі вуха. Два пункти з трьох зможете реалізувати.

Кіра насупилася та повільно зачинила холодильник, з якого так нічого й не дістала. В коридорі хлопнули вхідні двері, а за мить клацнув й замок. Кіра знову відчинила холодильник. Дідько! Вона ж секунду тому згадала, що хотіла дістати, і ось знову!

До кухні увійшов Назар:

— Наче все. Як я можу допомогти? Дві години я цілком вільний.

— Запечений лосось та куряче філе.

— Ялинка та гірлянда.

Кіра невдоволено перезирнулась з Богданом. За той короткий час, що Назар ходив, щоб залишити записку, кожний побудував на нього свої плани.

Повисла напружена тиша. Кіра та Богдан пропалювали одне одного похмурими поглядами. Мовчання затягувалось.

— Думаю, за дві години я встигну і те, і те, — задумливо припустив Назар. — Тільки треба вибрати, з чого почати.

— Ялинка і гірлянда, — впевнено повторила Кіра й виставила перед собою долоню, коли помітила, що Богдан відкрив рота, щоб заперечити. — Я філе не їм, а на ялинку дивитимуться всі. Та й лосось буде смачнішим та свіжішим, якщо почати готувати пізніше, — вона повернулась обличчям до Назара. — Ходімо.

Кіра повела його до другої кімнати в кінці коридору та увімкнула світло. Посеред кімнати на підлозі лежала упакована в сітку сосна. Більше нічого в інтер’єрі не нагадувало про наближення нового року.

— Взагалі я б сама її поставила, — вона наблизилась до купи картонних коробок на комоді біля софт-боксу та освітлювача. — Але зранку потягнула спину, — Кіра дістала підставку під ялинку та мотузку. — Зможеш, будь ласка, поставити її отут, — вона вказала мотком на порожній куток біля важких синіх штор, — та прив’язати до батареї?

— До батареї? — Назар похмуро озирнувся в пошуках кращого варіанту для закріплення сосни. Окрім шафи-купе біля протилежної стіни, дивану та телевізора в кімнаті нічого не було.

— Якщо вдасться зробити, щоб вона не падала без мотузки, — Кіра поклала моток на верхню коробку, — можна й не прив’язувати.

— Гаразд. А яку гірлянду вішати? І куди?

— Оці — перед вікном, — вона відкрила кілька коробок і з останньої дістала дві гірлянди-бахроми. — Одну — в цій кімнаті, другу — в іншій. А оцю, — Кіра дістала звичайну ниткову гірлянду, — тут під стелею. Там, — вона пальцем вказала нагору, — вже є цвяхи, за які можна її зачепити.

— Добре, — Назар критично оглянув кімнату. — Тоді я почну з гірлянд. Щоб потім не рухати сосну.

За двадцять хвилин він вже прикручував підставку до стовбура. Після кількох невимушених реплік та вдячності за допомогу Кіра обережно запропонувала:

— Якщо хочеш, я можу все пояснити твоїй дівчині. Стосовно білизни. Шкода розходитися через таку нісенітницю. Ще й на Новий рік.

Назар відчужено завмер, але за кілька секунд продовжив закручувати останній гвинт.

— Не варто. Я розумію, що насправді білизна була лише приводом.

— Ну… Як на мене, білизна іншої жінки — доволі вагомий привід.

— Та ні… Дійсно не все було добре. Я наробив багато помилок. А до тебе прийшов, бо просто хотів зігнати злість.

— Он як, — Кіра засмучено підтиснула вуста.

— Вибач, будь ласка. Мені не варто було це робити, — Назар підняв сосну та посунув її до штори.

У двері подзвонили. Кіра глянула на час на смартфоні. Для майстра ще зарано.

— Я відчиню.

— Добре. Мені залишилось тільки прив’язати її.

Кіра кивнула, вийшла до коридору та відчинила двері. За два метри від неї стояла дівчинка шести-семи років у теплій чорній курточці по коліна та з рожевим рюкзаком на плечах.

— Привіт, сонечко, — Кіра посміхнулась, нахилилась та вперлась руками в стегна, — ти когось шукаєш?

— Так, — дівчинка швидко кивнула. — Тата. Він має бути тут.