14

Дівчина з бірюзою в очах і отрутою на вустах. Я той трунок пив із задоволенням, якесь нереально-збочене відчуття котилося нутрощами, коли вона, не боячись, казала все, що думала. Від її скупих посмішок мене в жар кидало. Я опустився до того, що поцілунок в неї просив. Мабуть, сестра мала рацію – така поставила б мене на коліна. Врешті-решт так і було. Я повзав біля її ніг, випросив любощів, які зверхньо дозволила. Звали мою погибель Аріадною.

Коли заціпеніння гатонуло обухом по голові словами Дани, мені здалося, що душа покинула тіло, та й подалася блукати засвітати. Лиш одне ім’я, і я знову повзаю без відчуттів по долівці, згадую курячі котлетки з кропом і солодкий чай… Розмазаний йогурт по капоті і лобовому склі… Накрохмалені піхви і гроші у себе в трусах… Я хотів побавитися. Гадав, знайшов чергову жертву з перчиком, тільки не врахував, що серце все ж мав. Відома істина, що чоловік спочатку хоче жінку, а потім вже вирішує, чи здатен терпіти її істерики. Десь на перетині абстрактних суджень про взаємини чоловіка та жінки, я визнав, що терпів би істерики Ади. Проблема в тому, що не бачив їх, поки що…

- Квітко Аріадна Марківна? – мовив лиш губами. Здавалося, дивився на сестру, а бачив бездонну бірюзу. Коли минуло отупіння, збурилися домисли. Моя сестра обрала специфічну професію, до неї не йшли за ефектом плацебо.

- Звідки ти… - ошелешено пробелькотіла вона. – Ти її знаєш?

- Чому вона приходила? – я суворо глипнув на Дану. Не помітив, як долоні згорнулися в кулаки. Ефект очікування зносив дах.

- Я не можу сказати, - сестра не ховала погляд, вперто відстоювала права пацієнтки.

Скрегіт в зубах не налякав Дану, навпаки змусив випростатися і зосередитися.

- Вона вагітна? – мій голос не здригнувся, але душа поповзла в п’яти, бо сестра не зізнається, проте карий погляд і незвична сполотнілість були надто красномовними. – Дано, вона вагітна? Якщо це так…

- Дитина твоя? – різко перебила мене, полосуючи гнівом.

- З вірогідністю до ста відсотків.

- Мерзота, - вицідила крізь зуби. Зневажливість аж чвиркала, так і жадала випекти мені очі. – Зробив і покинув, а вона…

Їй чогось заціпило. На очі навернулися сльози.

- Що вона? – похолола душа. Я пропустив повз вуха образливе «мерзота», бо неможлива здогадка проштрикнула мозок.

- Рятується як може… Ти її послав на аборт?

Мене памороззю вкрило, до горлянки підскочила піца, а стілець, на якому сидів, відлетів до вікна. Оглушний тріск перетворив родинний вечір на фантасмагорію, де за головного блазня був я. І повірити складно, а не вірити – майже самогубство. У сестри більше нічого не питав, у мене була адреса, цього достатньо.

Я вибіг на вулицю у тому, в чім був: футболка, спортивки і гумові капці на босу ногу, тільки ключі від авто вхопив, які лежали на спеціальній підставці в передпокої. Здається, Дана щось кричала і бігла за мною, але я не слухав і не спинявся. Мене колотило, трясло, секунд зо двадцять я не міг потрапити ключем у запалювання, а коли це вдалося, вилетів на дорогу, маневруючи у якомусь скаженому ритмі. Місто сяяло у вечірніх вогнях, але не спорожніло. Ще не надто пізно, аби нічне життя повністю заніміло. Одначе, поодинокі зустрічні авто не завадили добратися до пункту призначення за лічені хвилини.

Я не думав, що робитиму чи що казатиму – злився. Лютував. Гнів кипів у жилах, зуби скріпили, хотілося вибити двері перед собою ногою, натомість почав несамовито гепати в них кулаком. Якщо її не буде вдома, поїду на роботу. І витрясу душу, як вона витрясла мою. На аборт пішла. А мені сказати!

У пелені знавіснілості, я не помітив, коли двері відчинилися, продовжував махати руками, але гамселив лиш повітря. Переді мною, у світлі тьмяної лампочки, постав чоловік. Вже немолодий, це все, що помітив, бо цікавив мне не він. Напевно, батько Ади. Професор чи доцент, я вже не пам’ятав всі подробиці досьє, яке вивчав не так давно.

- Адо! – відштовхнувши чоловіка з проходу, ринувся до будинку.

В носа вдарила незрозуміла суміш запахів чогось смаженого, солодкого і якихось ліків.

- Хто ви?! – за спиною басував чоловічий голос, я не звертав уваги.

Зазирнув до кухні. Там на мене перелякано витріщилася жінка. Упізнав її. Кілька тижнів тому вона бігла за Адою, прикриваючись тонким халатиком. Саме тоді ця непробивна дівчина сіла до мене в авто і я привіз її додому.

- Адо! – я кинувся по коридору, уже насокирився відкриті перші-ліпші двері, коли стулка відкинулася перед самісіньким носом.

У дверях стояла Ада. Стривожена і перелякана. Бірюза набралася відтінку насиченої синяви, вуста міцно стулені, а в позі негідниці лиш обурення й незгода. Я її роздерти хотів. Порвати на клапті. Однак зважився лиш на дотики. Далекі від ніжності й теплоти, та вона на це заслужила. Ухопив її за плечі, руки перетворилися на лещата, і почав трясти. Несамовито. Повторюючи тільки одне слово:

- Аборт! Аборт! Аборт!

Вона не пручалася. Білява коса розтеліпалася, пасма впали їй на обличчя і плечі, а з вуст хоч би звук зірвався. Від цієї німоти мене шматувало на дрібні спалахи люті, що розпорошилися по оселі, обпалюючи кожен куток. Якби була чоловіком, убив би за таке, але вона Ада – зверхня і зарозуміла.