12

«Заїхала Ада в лозу й очерет. Зібрала у валізу зарозумілість, егоїстичність, плани на майбутнє, та й пожбурила із високої кручі у стрімкі води Случа», - поки лікарка вивчала мої аналізи, я подумки лаяла свою недолугу хоробрість. Вона має здатність перетворюватися на розчарування.

Воістину правду кажуть, якщо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Моя робота за кордоном, омріяне навчання - тепер зависли під величезним знаком питання.

А за вікном така краса. Дерева випустили перші листочки, сонячне проміння не просто сліпило, а й дарувало тепло. Радіти б чудовій днині, проте в душі панував розпач.

Наслідки вчиненого – то є мінлива штука, ніколи не знаєш, як і коли наздоженуть тебе. Мені не пощастило. Прагматичність, вивірений раціоналізм не стали страхувальним ременем безпеки. Не можна коритися серцю – то зрадлива німфетка із заскоками всезнайки.

- Так… - протягнула молода чорнява лікарка, тим самим витягла мене із самоїдства. Віднедавна я практикувала його на постійній основі. – Термін три-чотири тижні… Білок в нормі, лейкоцити також, ШОЄ в межах…

Для такої делікатної справи я обрала приватну установу. Медичний центр «Аніко» знаходився недалечко від мого дому, єдине, що по-справжньому бентежило – це вік лікарки. На вигляд не більше двадцяти п’яти, тому мимохіть починала замислюватися над її досвідом та професійністю. Хоча, під час огляду Даніїла Федорівна справила тільки найкраще враження. Мої сумніви виглядали смішними, як і поневіряння думок, котрі зачаїлися по кутках сірої речовини, немов вичікували остаточного провалу всіх планів та надій.

- Де будете ставати на облік? – поцікавилася лікарка, підклеюючи папірці з аналізами в мою медичну картку.

- Я не буду ставати на облік, - ці слова далися найтяжче. Мабуть, каміння легше ковтати, аніж сказати про надумане.

- Чому? – її чорні брови насупилися, у карих очах промайнула здогадка. – Це ж ваша перша вагітність. – Молодець. Як людина вже мені сподобалася. – Ви усвідомлюєте наслідки.

- Цілком.

- Через п’ять чи десять років ви захочете дитину, але не зможете, бо… - здавалося, що саме слово «аборт» для неї образливе.

- Медицина не стоїть на місці.

- Вона не всесильна.

- Я вже вирішила…Якщо не ви, знайдеться інший лікар.

Мої слова викликали спалахи злості в її очах. Ще не зчерствіла, не збайдужіла, або ж просто фанат своєї справи. У неї незвичне ім’я, дивніше, ніж моє. Однак, їй личило. Підкреслювало чіткий овал обличчя, пряму поставу і акуратну чорняву дульку на потилиці. Кажуть, що у таких відчувається порода, у ній відчувалася. А ще образа на мене, неначе зневажила своїм рішенням особисто її.

Не знайшовши в моїх очах сумнівів, вона почала злісно гортати журнал із записами.

- У четвер, на десяту ранку, влаштовує?

- Так.

Даніїла Федорівна кивнула і черкнула запис. У четвер я позбудуся наслідків неконтрольованої хіті. Віднині матиму науку – треба думати головою, а не тим, що між ногами. Я обвела поглядом кімнату, де приймала молода лікарка, одначе бачила мало. Вуха позакладало від рішення, яке зважилася озвучити.

- Ви маєте час подумати, - мені підсунули медичну картку, узяла її і підвелася на ноги.

- Я вже про все подумала, - стулка зачинилася за мною впевнено та рішуче. Дрижаки душі до уваги не бралася. Не треба у ліжко до всяких баранів стрибати, тоді одвічна дилема не гризтиме сумління.

На сьогодні я написала заяву за свій рахунок, на четвер та п’ятницю потрібно зробити те ж. У мене все продумано до дрібниць, такими речами не нехтують. Я не збиралася тягнути до останнього, а тоді кусати лікті, що згаяла час. Тут вибір був очевидним, або перспективне майбутнє за кордоном, або статус матері-одиначки, якій доведеться тягнути дитину на зарплатню медсестри. Це навіть смішно звучало, бо одній підняти чадо нереально, не з нашими реаліями. А допомогти мені не було кому. У батьків свій клопіт, у брата свій.

Йти до батька дитини, перед тим, красномовно показавши йому здоровецького гарбуза, виглядало жалюгідно. До того ж, мала численні сумніви, що він визнає сам факт батьківства, яке зненацька впало на голову. Найпевніше, дав би гроші на аборт. Він же більше не приїхав. Я сама цього хотіла. Пихато закрила двері, лишила його надії повзати на долівці, а потім дурнувато визирала під кожним кущем чорну автівку.

Мені таки вдалося знайти ту межу, за якою його рвонуло. Сподіватися на диво тепер – дивовижна легковажність та самообман. Я навіть не замислювалася над тим, щоб навідати Данила і розказати про все. Вирішення проблемі знайшлося. Чоловік завжди вийде сухим із води, а жінка… А жінка виполоще гордість в жалощах до себе, і порятується як зможе.

Додому я не прийшла, прителіпалася, в буквальному сенсі. Дорогою врізалася в перехожих, вони кліпали на мене, немов на міську божевільну, або як на п’яничку. Врешті, я була п’яною від думок і божевільною від гризот.

З порогу почула шум на кухні, заливаючись бентегою, хто це такий. Хто лишився вдома? Тато уже мав би читати лекції, а матір податися на склад чи до коханця. Після тієї здибанки ми практично не розмовляли. Хоча, й до того у нас ніколи не траплялося відвертостей, притаманних матері й донці, але  той випадок між нами вічну мерзлоту породив. Навіть батечко помітив. Якось спитав мене, чи, бува, ми не посварилися. Імпульсивний ґедзь так і підбивав викласти правду на тарілочці із золотою облямівкою, але розуміла, що цим зроблю тільки гірше для всіх, для тата найперше. Якщо виберуся до Чехії, дбати про нього не буде кому, окрім матері.