10

Сірий асфальт миготів перед очима, зливався у смугу, яка переривалася білими лініями. Я зосередилася на яскравих, трохи змазаних від швидкості, біг-бордах, і молила небеса, щоб Данило зараз мене не зачіпав, бо дістанеться по саму зав’язку. На жаль, німе послання лишилося без відповіді, недоречний вияв турботи все ж злетів з його язика.

- У тебе щось сталося?

Я судомно втягнула повітря через ніздрі, аби потамувати лемент емоцій, прикрила повіки і спокійно відповіла:

- У мене нічого не сталося…

- Я ж бачу, - стурбовано бухнув він.     

- Краще на дорогу дивися.

Моя показова байдужість дала бажаний ефект, Данило замовк. Я не почувалася винною за вимовлені різкості. Інколи потрібно виявляти чуйність, помовчати, а не лізти на пролом із турботою, про яку тебе не просять. Я не поділяла загальновідомої істини, що незнайомцеві легше відкрити душу – це маячня інфантильних, закомплексованих недоблогерів, які виставляють кожен пук в соцмережі. Якось я побачила трансляцію блогерки, яка народжувала у прямому ефірі, і все це знімав чоловік. Висновок напрошувався сам собою: адекватні, сформовані особистості такого ніколи б не зробили. Народження дитини - це таїнство, а не хайп заради підписників.

- Ми приїхали, - раптом промовив Данило.

Я кліпнула, неначе полуду з очей зняла. Погляд зачепився за яскравий калейдоскоп багатоповерхівок. Ми приїхали у новий район «На Щасливому». Житловий комплекс, який барвистою плямою увірвався до врівноваженості нашого містечка. Авангардно, як би сказав Ярослав. Цікаво, цей комплекс також вважав занадто нестандартним для Рівного чи навпаки прийнятним?

- Ти хочеш сказати, що зарплатня водія дозволяє купити квартиру у цьому комплексі чи хоча б орендувати? – моя прагматичність миттю випростала крильця.

- Я живу у друга, - відгукнувся він, висипаючи на мене веселі смішинки.

- Як зручно, - бовкнула сардонічно. – Один друг безкоштовно в кафе годує, інший пустив пожити…

- Мені пощастило з друзями.

- А от зі мною не дуже, - я починала навісніти. Бреше й не кривиться. Автівка не його, квартира не його, Ада дурепа – проковтне. – Усе, що ти накручуєш мені на вуха, - я покрутила пальцями біля своїх вух, демонстративно витріщившись на нього, - не затримується. Воно падає, - махнула руками собі під ноги. – Можеш позбирати, потім накрутиш іншій.

Чорний погляд спалахнув біснуватими іскринками. Я починала замислюватися, що він полюбляв садомазохізм, бо ж не стримувалася у словах, вчинках, але, попри все, смиренно ковтав мої вибрики. Де та межа, за якою його рвоне? І чи добреду я до неї?

- Іншій вже не накручу. Мені ти подобаєшся.

- Ще б пак, - далі фонтанувала єхидністю. – Хто ж тобі, крім мене, правду скаже.

- Тому і подобаєшся…

- Воно не затримується, - нагадала я, знову показавши на вуха.

Данило засміявся. Вийшов з авто, я слідом за ним. Озирнулася навкруги, примружилася, адже запопадливе сонечко надокучливо лізло у вічі, немов дорікало: «А я тут. Ти ж хотіла!»

Територія комплексу ще не була повністю облаштована, на віддалі чорніла нагорнута земля, будівельні матеріали та реманент, проте квартири у деяких висотках вже продавалися.

- Ну, показуй, як твій друг живе, - врікла, набираючись сміливості повні груди.

Ми попрямували до будинку, який барвінкував червоною смугою. В холі до носа закрався запах клею, шпаклівки та показової чистоти. Нове, дороге, гарне… Я чомусь пригадала розмову зі своєю однокласницею, яка працювала у фірмі, що займалася ветканалами. Вона часто їздила новобудовами та складала акт на ветканали, якщо будівля витримувала ревізію. Тоді, Соня заріклася купувати квартиру у новобудовах. Розказувала, що вони склепані абияк. Нині ж, поглядаючи на новенький ліфт, у якому ми підіймалися на четвертий поверх, я б не сказала, що тут працювали горе будівельники. Одначе, перше враження найчастіше оманливе.

Данило привів мене до темно-коричневих дверей, стилізованих під морений дуб. Виглядало дорого, особливо філігранні цифри «44», що вказували на номер квартири, ще й оздоблені бронзою.

До квартири пустив мене першою, як кицьку, котру запускають, коли перебираються до нового житла. Я зайшла впевнено, хоча бентежність невідомого заквітувала в грудях, їх розперло від мимовільного страху. Це ж треба таке вибрикнути – приїхати до практично незнайомого чоловіка. Здається, я таки перевершила саму себе за еквівалентом дурощів.

У передпокої, стіни якого відсвічували фігурною штукатуркою, що імітувала річковий пісок, я роззулася. Данило узяв моє пальто і повісив у велику шафу-купе, поруч почепив на плічки своє, і дістав капці, які підсунув до ніг. Мені й не хотілося, проте однаково захоплювалася подібною увагою. Насправді жінці багато для щастя не треба – досить того, щоб про неї дбали, а як відомо в дрібницях криється диявол, вони підступні звабники, що впливають значно краще, аніж ресторан, букети квітів і прогулянки за ручку.

- Чогось хочеш? – поцікавився, добиваючи стриманістю і турботою. Де ж тебе такого зробили?

- Помитися і спати.

- Ванна там, - тицьнув пальцем на перші двері праворуч від мене. – Зараз принесу тобі футболку і постелю.