8

Я могла б вдати байдужість, відвернутися і споглядати крізь скло краєвиди міста, та він запросив мене до авто, тому я безцеремонно розглядала його профіль.

         Знову подумала про йогурт, розкецяний на капоті та лобовому склі – невже справді куштував? А ще стиль водіння зацікавив. У нього була механіка. Юліан оцінив би. Він любив казати, що на автоматі тільки бевзі неотесані їздять, справжній чоловік обере механіку. Кожного разу, як з його рота вилітала подібна маячня, я поблажливо закочувала очі.

         А у чоловіка, що віз мене у невідомому напрямку, автівка також була на механіці. Травма лівої ноги стовідсотково завдавала больових відчуттів при натисканні педалі щеплення, проте це жодним чином не відображалося на виголеному личеньку. Мій внутрішній сканер попрямував до кисті рук, під шкірою розсипалося мереживо синіх судин – це просто знахідка для будь-яка медика.

- Питай, - зненацька мовив він, лиш на мить відірвавши погляд від дороги.

- Я спостерігаю.

- Висновок?

- Ти гарно кермуєш, але ледь не збив мене на пішохідному переході, а потім потрапив в ДТП.

Його писок вмила посмішка, дещо цинічна, бо точно знав те, чого не знала я.

- На «зебрі» сталася прикра випадковість. Мене друг відволік…

- І завадив поцікавитися,  чи цілий пішохід?

Він скривився. Мармиза посіріла, ніби й насправді жалкував, що не вийшов.

- Завадив. Хоча, ти не повіриш.

- Чому ж? Я просто дрібна комашка під колесами любих татусевих синочків, можна чавити, - сарказм сам зіскакував з язика. Давно там сидів, давно просився волі.

Реакція на мої слова виявилася не те, щоб дивною, якоюсь стрімкою. Усі риси привабливого обличчя враз загострилися, кинутий похапцем позирк палав бісовщиною і люттю.

- Бути заможним – гріх?

- Бути байдужим – гріх, - я понизила голос до хриплості. Недосконалості вимірюються не товщиною гаманця, а парадигмою сумління.

- Вважаєш мене безтолковим спадкоємцем батькових статків?

- А хіба це не так?

- Наскільки сильним було б твоє розчарування, якби я сказав, що не маю їх?

- Це на мене взагалі не вплинуло б, бо я не маю до них жодного стосунку.

- То чи продовжиш ти спілкування зі звичайним водієм? – Данило зиркнув на мене хитро, примружив чорні очиці, немовби чекав якоїсь банальної дурні.

Я ж просто не повірила у його побрехеньки. Звичайні водії так не виглядають. І такі автівки не водять. Здається, ще вчора визнав, що я розумна, а сьогодні хоче дурниці на вуха почіпляти.

- Ти водій чого? Маршрутки? Тролейбула? Можливо, потяг? – я схилила голову в очікуванні відповіді. Так колись вчителька хімії робила, коли намагалася допитатися у безталанних учнів, що таке валентність.

- Це не мій вид транспорту. Я віддаю перевагу комфорту, тому працюю водієм у доволі впливового та заможного суб’єкта нашого міста, який добре платить сумлінним і відданим працівникам.

- А в нашому місті такі водяться? – випалила я, а вже потім подумала, що дурницю зморозила. Якщо не крутилася у вищих колах міста, це не означало, що їх не існувало.

- Як бачиш є, - він нервово смикнув кутиком рота.

Ця емоція, що вилилася у несвідомий жест, здалася підозрілою. Справжньою, однак підступною. Зазвичай, так приховують правду – маскують її у яскраву обгортку, де загорнутий кавалок гівна.

- Тоді, чому ж ти не на роботі?

- Бо сьогодні вихідний, - сяйнув мені білозубим усміхом, вихлюпував з очей неосяжні радощі.

Викрутився. Сьогодні справді субота. Хоча я й досі не вірила. Попри впевнену оповідь та відповіді на поставлені питання, відчувала нещирість, прикриту личиною зовнішнього лиску.

- Авто службове чи твоє?

- Службове.

- І тобі довіряють його після аварії?

- Я не винний в ній. Оленів на дорозі вистачає. До речі, твій брат один з них, - не забув вколоти мене.

- А ти в нього за штурмана?

- Кількість його штрафів наглядно вказує на безвідповідальність на дорозі.

- І звідки ж ти дізнався про його штрафи? – кожне його слово усе більше під’юджувало в мені стервозність.

- Я працюю на дуже впливового суб’єкта, а у нього багато друзів у потрібних колах.

- Ім’я його ти, звісно, не назвеш?

- Звісно, - короткий позирк, кривий усміх ще більше зродив єством уїдливість, але вихлюпнути її завадила зупинка авто.

У вічі кинулася яскрава вивіска «Oregano cafe». Стильний молодіжний заклад, де поєдналася східна та європейська кухня. Великі панорамні вікна в чорній оправі вабили око, а жовті величаві люстри яскравими плямами сповіщали, що кафе чекає перших відвідувачів.

- Була тут? – Данило відстібнув пасок безпеки й повернувся до мене.

- Так.