7

- Тільки без своїх фокусів, - майже благав Юліан. – Це не те, що ти подумала. Він незабаром їде, тому Олена запросила його посидіти з нами.

Я скептично скривила носа. З-за братового плеча майорів силует хлопця, який поглядав на нас. Ми стояли в коридорі, я роздягалася, хлопець сидів на кухні – усміхався. Олена метушилися біля столу, нервувала: усі грані мого характеру вона ще не відчула на собі, але дещо встигла засвоїти. Тепер, мабуть, за свого брата переймалася, щоб я його не покусала.

- Я буду золотцем, - масно усміхнулася Юліану.

- Ой.

Це все, що у нього вирвалося. Може, підступу й справді не було. Родинні приємності, не більше. Але брат вже намагався познайомити мене з цим хлопцем, а тут й нагода наче сама випала. Підозріло. По-дитячому якось. Хоча, я не стала зациклюватися, все одно думками блукала в іншому місці. Присутність незнайомця мене не напружувала. Сидить, то й сидить. Усміхається. Звати Ярославом. Здається. Я пропустила момент, коли нас познайомили. Сіла за стіл й почала аналізувати іншу зустріч. Розбила її на кадри, кожен переглядала відсторонено, намагаючись збагнути, навіщо цей чоловік мене знайшов.

Я замислилася про його вік. Хлопчаком не виглядав. Можливо тридцять – плюс-мінус. А ще його останні слова не давали спокою. Що він збирався перевіряти?

За столом велася жвава бесіда, до якої я майже не долучалася. Обіцяла бути золотцем – Юліану радість. Та схоже викликала зворотній ефект, моя відстороненість насторожила присутніх.

- Ти сьогодні мовчазна, - зауважила Олена. Теплий карий погляд зацікавлено блудив по мені, ніби сканував кожну клітину.

- Втомилася.

- А ким ти працюєш? – враз вставив шість копійок Ярослав.

Вони з Оленою були дуже подібними, одразу вгадувалося, що перед тобою брат та сестра. У нас з Юліаном такої схожості не було. Він вдатний до матері, я до батька.

- Медсестрою.

Ярослав здивовано підкинув брови, а я не зрозуміла його реакції.

- Навіть не подумав би.

- Чому? – миттю виставила шпичаки.

- Ти дуже гарна. Дівчата з такою зовнішністю займаються блогерством чи візажем.

- Гарна - синонім дурненької.

- Я не те… - він зніяковів. Вкрився червоними плямами, навіть окуляри запітніли.

- А тим чим займаєшся, Ярославе?

На братове кректання збоку не зважала. Хлопець сам нарвався. Хто йому винен.

- Вчуся. Віденський технічний університет.

- І ким станеш, коли виростеш?

Юліан зі свистом випустив повітря через ніздрі, Олена, на диво, глузливо всміхалася. Брату на допомогу не поспішала. Вона, як раз, займалася блогерством. Продавала мило ручної роботи. Сама варила, сама себе просувала. Паралельно працювала продавцем-консультантом у «Фокстроті» - величенька крамниця побутової техніки, яка розташовувалася біля старого автовокзалу.

- Архітектором. Містобудування, - чеканив Ярослав, причому уже зібрав себе до купи та дивився більш впевнено. На вроду нічогенький, середньої статури та зросту, але його стереотипні погляди не могли лишити мене байдужою.

- І щоб ти змінив у нашому місті?

- Не знаю… Не думав… Воно досить гарне, але йому бракує родзинки..

- Якої саме? Щоб ти додав? – доколупувалася я.

Атмосфера в маленькій орендованій квартирці починала закипати. Брат відкладав гроші на власне житло, і я не сумнівалася, що незабаром купівля відбудеться, і весілля відбудеться. Вони з Оленою дуже пасували один одному. Це навіть я визнала.

- Ну, можливо, надав би барв драмтеатру. Переробив фасад. Сіре ж… І пам’ятник приправ би…

- А чим тобі Улас Самчук не вгодив? – ось це мене вже ушпинило.

Я вважала пам’ятник видатному земляку одним з найкращих в місті, так і хотілося присісти поруч та поговорити про вічне.

- Він занадто авангардний для Рівного.

Я глянула на Олену, яка сиділа через стіл, поруч свого брата. Лиш поглядом попросила пробачення.

- Якщо наше місто провінційне та маленьке, то не гідне авангарду? Дивно чути подібні дурниці з вуст майбутнього архітектора. Чи на тебе незбагненним чином вплинула архітектура Відня, яка історично та ментально відрізняється від нашої?

У Відні я була. Мене тато з собою брав, коди їздив на міжнародну конференцію. Звісно, що часу на прогулянки не мав, тому я блукала містом сама. Тоді мені було вісімнадцять. І якщо чесно, місто не справило на мене вражаючого ефекту. Воно викликало рівні емоції – як ідеально витесана дошка. От яким здавалося. А де ж родзинка? Чи це моє світосприйняття викривляло дійсність? Проте ні славнозвісна віденська кава, ні струдель та шніцель, навіть Віденська опера не засіли в душі захватом. Гарно, величаво, помпезно… І нудно.

Ярослав зам’явся з відповіддю. Юліан, щоб дати йому змогу переварити незручний момент, почав белькотати якусь маячню про дружбу народів, та досвід, який варто переймати. Хутчій долив мені вина і змусив випити. Хотів рота заткнути, ніби не знав, що то марна справа.