6

Кажуть, буцімто жінка незбагненна істота, і всі потуги осягнути її загадкову натуру – марні. Мені постійно хотілося посперечатися на цю тему з кожним, хто просував подібний наратив, але весь запал обмежувався читанням коментарів під дописами в соцмережах. Там гарячкуватим натурам було де розгулятися, я ж не розуміла, навіщо щось доводити незнайомим людям, краще лишатися при своїй думці, і не переконувати дальтоніка, що трава зелена, а небо блакитне. До того ж, чоловіча інфантильність нічим не поступалася жіночій, просто в деяких аспектах вона нагадувала вулкан, який от-от почне плюватися лавою, а подекуди – миттєве затемнення, через яке можна стукнутися мізинчиком об усі меблі в кімнаті. Виявилося, що останнє найбільш підходить чорноокому пацієнту з палати чотирнадцять. Коли я прийшла наступного ранку на роботу – його не застала. Спочатку подумала, що елементарно до туалету вийшов чи подзвонити, але акуратно застелене ліжко, чиста постільна білизна підштовхнула поцікавитися у Семена Арсеновича, куди подівся наш султан.

- Не знаю, - знизав сутулими плечима у відповідь. – Учора, після того, як ти засунула гроші йому в труси, почав кудись дзвонити, а тоді зібрав пожитки, вийшов і більше не прийшов.

- Щось казав?

- Нічого. Та ми й не дуже допитувалися, бо він небалакучий.

- Еге! – гукнув мотоцикліст. – Навіть зі своїми кралями балакав через зуби.

Ох, ті кралі. Я, навіть лягаючи спати думала про них, і про ті долари в трусах, усе намагалася збагнути, коли людина переступає межі пристойності і починає плутати звичайну вдячність з купівлею послуг. Чи можуть великі статки настільки зіпсувати життя, що будь-який вияв доброти розцінювався як угода про купівлю-продаж? Напевно.

Огидне відчуття.

Я йому лоточки, аби не відкинув копитця, щиро поспівчувала, а він перелицював турботу на лукавство. І, як би цікавість не іскрила в мені, нікого не питала, де подівся пацієнт, якому, по суті, ще потрібно було долікуватися.

Завідувач точно знав цю таємницю. А може не знав. Пацієнт міг самовільно покинути лікарню. Проте, дивне затишшя із боку Мирослава Олеговича підштовхувало до думки, що він у курсі відсутності довіреного йому чималенького пуцьвірінка.

Лишень бідна Лідка металася у невіданні, яке ніхто не збирався прояснити – пацієнта немає, бо виписали. На тому тема вичерпала себе. Якщо лікуючий лікар так каже, то хто я така, щоб доводити зворотне. У той же день на порожнє ліжко поклали іншого шибайголову. Він був надзвичайно балакучий. Упав із дерева. Зламав руку. Перелом виявився дуже складним, тому Здолбунівська районна лікарня направила його до нас.

Мої буденні радощі повернулися до звичних пустощів. От тільки з’явився новий спосіб поглузувати з Мирослава Олеговича, коли він вкотре намагався вдавати із себе пікапера. Я радила піти на курси до Данила Валерійовича, якого він так поспішно виписав, оскільки три панянки в один день, наче на паломництво, багато про що говорили, а наш Казанова одну мене ніяк не вламає.

Від того дня минуло чотири доби, такі ж як інші – інколи тяжкі, інколи сумні, інколи повні веселощів. Час від часу я згадувала чорноокого барана, особливо коли переходила «зебру», або лягала спати. В темряві, на одинці з собою, уявляла як торкаюся випуклих вен, веду пальчиком від долоні до згину ліктя, і повертаюся назад, зачіпаючи кожен збитий суглоб на пальцях. Дурні думки акомпанували не менш сумбурним снам, яких на ранок не пам’ятала. Зате вечір п’ятниці став суцільною несподіванкою, підфарбованою злетами сподівань, і болючим падінням самолюбства – соломки ж йому не підстелили. У той вечір я була ані Попелюшкою, ані Круеллою, радше мавкою-звабницею, яка топила недолугих юнаків у болоті.

У мене були плани, що перетнулися з братовими. Врешті-решт, це він умовив мене прийти в гості до них з Оленою, оскільки ми давно не збиралися разом. Наші взаємини з Юліаном завжди були тісними, можливо більше, ніж родинними. Байдужість батьків нас згуртувала, навчила триматися один за одного і підтримувати. Якщо ми довго не бачилися, він ініціював зустрічі, посиденьки, багато розпитував, а тоді намагався допомогти. За це я його обожнювала. Але тихо, щоб не знав.

 Згодом підключилася Олена. Я не ревнувала і не ображалася, не вважала, що вона забрала у мене брата, бо замінити чоловіку жінку жоден родич не в змозі. Прийняла її як факт.

Ми домовилися, що Юліан забере мене з роботи. Вечір насувався невпинно, проте сонячний і теплий день спонукав до відвертості у вдяганці. Я не вдягнула шапку, дозволила собі розпустити волосся, наче, нарешті, привітала весну. Куртку не застібнула, на шию накинула тонкий барвистий шарф, у який зрання ховала носа. Трохи вологе й тепле повітря втягувала в себе з якоюсь збоченою насолодою, мов знала, що все – незабаром прийде справжнє тепло. Я зніму важкі кайданки зимової вдяганки і одягну легкі мешти. А ще волосся не ховатиму під шапкою, дозволю вітерцю бавитися ним досхочу.

Покинувши територію лікарні, я намилися перейти на інший бік, дочимчикувати до зупинки й там дочекатися брата, але далі межі тротуару не зайшла, мене гукнули. Низький гортанний бас, знайомий, той що вміє пускати дрижаки колінцями, примусив тіло завмерти, а голову рвучко повернути праворуч.

- Адо!

То було так незвично чути своє ім’я з його вуст. Він стояв біля автівки. Великого чорного позашляховика. Здається, це ним мене мало не переїхали.

Чорне пальто, яке бачила на ньому кілька разів, змінилося на сіре, вкорочене. Під розстебнутими полами визирав «гольф» теплого цегляного кольору, дорогі чорні черевики та джинси промовисто вказували з ким мені доведеться мати справу.