5

Обручка на безіменному пальці - не показник вірності, її відсутність практично завжди гарантує наявність дружини і гарему коханок, тим паче, якщо ти чорнявий красень з дорогим годинником на зап’ястку.

         Причин для того, щоб почуватися найбільшою дурисвіткою можна знайти безліч, але я примудрилася обпектися банально й по ідіотськи. І, здавалося б, не перший день на світі живу, весь час кручуся серед купи чоловіків, а однаково поводжуся, немов наївне дівчисько, яке впало з рожевої хмарки.

Наступного дня я на роботу не бігла, а летіла. Не скажу, що на крилах кохання, ще не встигла їх відростити, проте розумного в моїх діях було мало. Навигадувала собі дурниць, уже приміряла лаври Жани Дарк, яка героїчно зняла блокаду Орлеана: а я вирішила, що стала героїнею для чорноокого красунчика. Чи ж не ідіотка? Так, саме вона.

Забігти до чотирнадцятої палати одразу після з’яви на робочому місці – не вийшло. До нас привезли трьох потерпілих.

Три молоді парубки, які щось не поділили біля найрозкрученішого ресторану міста «Софія», потрапили до нас із забиттям, колото-різаними ранами, ще й під алкогольним градусом. Поліція відповідно за ними, як наслідок - часу для вранішньої ревізії не було. Завідувач ганяв медсестер та Мирослава Олеговича, мов всраних віників, бо тим неадекватам хміль вдарив у голову, що вилилося у брудну лайку, ледь до бійки знову не дійшло, але втрутилися поліціянти.

Звикнути до подібного, попри роки віддані улюбленій справі, все одно не виходило. Нас, дівчат-медсестер, теліпало, навіть завідувач зблід. Зате Мирослав Олегович скинув із себе увесь шик-блиск заправськкого мачо, та прудко давав раду тій мразоті.

Мало одного потрясіння, від якого руки тряслися, наче в пропасниці, я надибала інше. Вона сиділа в палаті на хиткому стільчику, звабливо закинула ногу за ногу, притягувала погляди усіх чоловіків, що відлежувалися зі своїми травмами. Від подиву, адже вскочила, немов пожежу збиралася гасити - я трохи сторопіла. Заклякла в дверях, а хлопці спантеличено витріщилися, бо напевно вперше побачили мене такою розгубленою.

Потрясіння повернуло до мене чорняву голівоньку, сяйнуло зацікавленим карим поглядом, не помітивши нічого цікавого, відвернулося назад. Дівчина вражала доглянутістю та виваженістю. Темні пасма зібрані на потилиці акуратною дулькою, точно не самостійно зробленою, відчувалася рука майстра, тонкий стан притягував око ідеальною фігурою, одежина вражала простотою та вишуканістю. І прийшло це щастя до барана. А я так переймалася, що нещасний, самісінький тут лежить, нікому не потрібний та покинутий. Яка наївність! Свята простота.

Опанувала себе досить швидко. Все ж три неадеквати стали гарною тренінговою вправою. Окинула фронт роботи, і вирішила почати з мотоцикліста. Краєм ока помітила, що на столику стояли мої лоточки та горня. Вимиті. Цікаво, хто мив? Сам баран, чи Семен Арсенович постарався. Ну, це з’ясую потім.

Режим професійної відьми із голкою в руках увімкнувся на всю потужність. Я згадала, що треба привітатися. Виконала. Хлопці відповіли хором, баран і його краля вирішили, що я не гідна такої честі.

Мотоцикліст мужнього прийняв голку у вену та пообіцяв слідкувати за процесом вливання ліків у власний організм. Наступним став чолов’яга середніх років, який відморозив собі ногу на зимовій риболовлі, а тепер мучився. Семен Арсенович якось винувато осміхався, немов вибачався за кралю, яка пустила палатою запах мускату та лаванди. Я скривила носа – не любила подібний парфум. Мені б щось освіжаюче, легке, не нав’язливе…

Ну, і останній чорноокий звабник, який чомусь відвів очиці від своєї гості, прицільно витріщався на мене. І навіщо? Я точно програла в битві за лакшері вигляд. На голові зелений чепчик, волосся зібране в неакуратну косу, манікюр по статусу не годиться.

- Відсуньтеся, - звернулася до кралі. Вона здійняла погляд лагідної лані, кліпнула нарощеними віялами, та насупила брови.

- Чому? – спитала, поглянувши на пацієнта. Наче дозволу просила. Боже, що за лизоблюдство.

- Бо йому треба поставити систему і поміряти температуру, - я не втерпіла, бзикнула.

- Я поміряв, - озвався об’єкт моїх дурощів.

- І як?

- Тридцять сім і два, - говорив гортанно. Дрижаків пускав колінцями. – Альбо, відсунься.

Звернення до панянки викликало незрозумілу реакцію. Вона відсунулась неохоче, неначе побачила в мені суперницю. Матінко мила, ці дівки зовсім показилися.

Свою роботу я виконала професійно, чітко, зважено. Око не сіпнулося, рука не смикнулася, єство закрижаніло. Дурисвіток тільки так вчити треба, щоб не впивалися нездійсненними мріями. На Данила Валерійовича не глянула, забрала свої лотки, чашку, задерла носа до стелі і вийшла. Біс з вами – з чоловіками. Не вартуєте ані часу, ані зусиль, ані погляду.

На тому я б і спинилася, більше сильну стать не лаяла б, але чорнява краля стала лиш прелюдією. Головна страва чекала всеньке відділення попереду. Такого в наших широтах ще не водилося. Навіть наша санітарка Марія Степанівна, вихователька в дитячому садочку в минулому, не втрималася та врікла:

- Ансамбль хвойд імені прутня найвеличнішого.

Я пирснула, моя напарниця Ліда квакнула, прикриваючи рота, а Марія Степанівна далі терла кахлі до блиску. Після чорнявої лані, через годину, в чотирнадцяту палату прийшла білява фурія. Так вицокувала підборами в бахілах, що всеньке відділення нашорошило вуха. До кого та фіфа прицвіла, ми здогадалися відразу, адже такі дамочки до нас завітали вперше. Статусні. Я й не знала, що в нашому провінційному містечку вони водяться. Рівне було гарним, доглянутим, невеличким та дуже комфортним для життя містом. З подібного роду особами я ніколи не перетиналася, звісно, середовище існування у нас різне - кардинально, проте замислилася, чи звернула б на них увагу, якби зустріла в крамниці чи кав’ярні – точно ні. І голови не повернула б, пішла далі. А тут така нагода.